Читати книгу - "Сліпобачення"

Я уявив, що поруч друзі, які не зникнуть, щойно я відключуся від мережі. Але Челсі зникла, і Паґ слідом за нею. Інші, кому я міг би зателефонувати — колеги та колишні клієнти, з якими я особливо переконливо підтримував ілюзію стосунків, — не вартували зусиль. Плоть і кров мають свої зв’язки з реальністю: вони необхідні, але їх замало.

Дивлячись на світ з відстані, я нарешті збагнув: я точно знав, що саме мала на увазі Челсі, коли висловлювала свої луддитські марення про прісне людство й безбарвні зв’язки у віртуальному просторі. Я завжди знав.

Просто ніколи не міг зрозуміти: хіба це якось відрізняється від реального життя?

* * *

Уяви, що ти машина.

Так, так, знаю. Але уяви, що ти інакша машина, побудована з металу й пластмаси, створена не сліпим, напіввипадковим природним відбором, а інженерами й астрофізиками, зосередженими на конкретній меті. Уяви, що твоє завдання — не розмножуватися чи навіть виживати, а збирати інформацію.

Мені таке легко уявити. Втілювати це значно простіше за більшість звичних імітацій.

Я пливу крізь прірву з прохолоднішого боку орбіти Нептуна. І для будь-якого спостерігача у видимому спектрі існую лише як небуття: рухомий асиметричний силует, що затуляє зірки. Однак інколи, під час повільних, але неспинних обертів, я блякло виблискую відбитим світлом зірок. Як побачиш мене в такі миті, можеш зробити висновки про мою справжню суть: сегментоване створіння зі шкірою з фольги з настовбурченими суглобами, параболічними й тонкими антенами. То там, то сям паморозь торкнулася стику чи спайки — можливо, то заморожені гази, на які я натрапив біля Юпітера. Всюди несу я на собі мікроскопічні трупи земних бактерій, що з безтурботним ентузіазмом процвітали на обшивках космічних станцій чи благодатній місячній поверхні — але перетворилися на крижинки, ще коли я відійшов на половину теперішньої відстані від Сонця. Тепер, за крок від абсолютного нуля, вони можуть розбитися від дотику єдиного фотона.

Принаймні, моє серце гаряче. У мене в грудях палахкотить крихітне ядерне багаття, лишаючись байдужим до зовнішнього холоду. Воно не згасатиме тисячу років, якщо не трапиться якоїсь катастрофи. Тисячу років я прислухатимуся до слабких голосів із Центру керування польотами й виконуватиму все, що вони мені накажуть. Наразі вони наказують вивчати комети. Всі отримані інструкції надавали чіткі й недвозначні уточнення щодо цієї, найголовнішої, мети мого існування.

Саме тому останні дані настільки збивають з пантелику: вони позбавлені сенсу. Хибна частота, хибна інтенсивність сигналу. Я не можу зрозуміти навіть протоколу встановлення зв’язку. Прошу пояснення.

Відповідь надходить за тисячу хвилин і становить собою безпрецедентну суміш наказів і запитів про інформацію. Я відповідаю настільки добре, наскільки можу: так, це напрямок, в якому інтенсивність сигналу була найбільшою. Ні, це не звичний напрямок для Центру керування польотами. Так, я можу повторити: ось так, із самого початку. Так, я перейду в режим очікування.

Чекаю на подальші інструкції. Вони приходять через 839 хвилин і наказують негайно припинити вивчати комети.

Я маю розпочати контрольоване рецесивне падіння, яке кожні 94 секунди розвертатиме мої антени на 5 градусів по всіх трьох осях. Якщо натраплю на будь-які сигнали, схожі на ті, що спантеличили мене, мушу встановити напрямок сигналу максимальної інтенсивності й встановити низку параметричних значень. Також мені наказали передавати сигнал Центру керування польотами.

Я виконую те, що наказано. Тривалий час не чую нічого, але я надзвичайно терплячий і не вмію нудьгувати. Невдовзі знайомий швидкоплинний сигнал торкнувся моїх аферентних пристроїв. Я знову приймаю його і відстежую до джерела, для опису якого маю вдосталь обладнання: сигнал надсилає транснептуніанська комета в поясі Койпера, що сягає близько двохсот кілометрів у діаметрі. З періодичністю 4,57 секунди вона посилає в небеса тонку радіохвилю в двадцять один сантиметр. Радіопромінь у жодній точці не перетинає координатів Центру керування польотами. Здається, він спрямований геть на іншу ціль.

Щоб зреагувати на цю інформацію, Центру керування польотами знадобилося набагато більше часу, ніж зазвичай. У відповідь прийшов наказ змінити курс. Центр керування польотами повідомляє, що відтепер мій напрямок — комета Бернса-Колфілда. Зважаючи на запаси палива та інерційні обмеження, я досягну її лише за тридцять дев’ять років.

Водночас мені більше не потрібно досліджувати нічого іншого.

В Інституті Курцвейла я відповідав за встановлення зв’язку у роздробленому гурті передових науковців, переконаних, що вони ось-ось вирішать квантово-гліальний парадокс. Саме цей глухий кут на десятиліття загальмував розвиток штучного інтелекту. Експерти обіцяли: щойно перепону буде подолано, до першого завантаження особистості лишиться півтора року, а до першої надійної емуляції людської свідомості в програмне середовище — лише два. Відкриття ознаменує собою кінець тілесної історії і звеличить Сингулярність, яка ось уже п’ятдесят років нетерпляче чекає за лаштунками.

Через два місяці після Вогнепаду Інститут розірвав зі мною контракт.

Насправді я здивувався, чому вони так довго чекали. Нам дорого обійшлися ці миттєві зміни глобальних пріоритетів і радикальні заходи, спрямовані на повернення втраченої ініціативи. Навіть наша блискуча постдефіцитна економіка не могла витримати такої різкої зміни без ризику збанкрутувати. Тривалий час вважалося, що завдяки своїй віддаленості станції в глибокому космосі надійно захищені, але тепер вони несподівано стали вразливими з тієї ж причини. Для захисту від невідомого ворога довелося переоснащувати осередки в точках Лаґранжа[30]. Торгівельні кораблі з Марсіанської петлі забирали, переозброювали й переспрямовували. Деякі патрулювали простір над Марсом, а інші рушили до Сонця, щоб захищати комплекс «Ікар».

І не мало жодного значення те, що Світляки не напали на жодну із цих цілей. Ми просто не могли дозволити собі ризикувати.

Опинившись в одному човні, все людство відчайдушно прагнуло за будь-яку ціну повернути гіпотетичну перевагу. Королі й корпорації підписували боргові розписки на серветках і присягалися все владнати, щойно вляжеться це шаленство. Водночас перспективи утопії, що мала настати за два роки, опинилися в тіні Армагеддону, яка нависала з найближчого майбутнього. Інститут Курцвейла, як і всі решта, враз отримав купу інших нагальних завдань.

Тож я повернувся до свого помешкання, відкоркував пляшку «Ґленфіддіха»[31] і розгорнув довкола себе іконки віртуальних вікон, немов пелюстки квітів, поглинаючи об’їдки суперечок, термін придатності яких скінчився ще два тижні тому:

                  Ганебне падіння глобальної системи безпеки.

Нам не завдали жодної шкоди.

                                                   Супутники знищено.

                                                         Тисячі загиблих.

Випадкові зіткнення. Ненавмисні жертви.

                          (Хто їх послав?)