Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Микола Іванович перебував за кордоном не тільки як учений, а й як повноважний представник Країни Рад, приїзд якого не всім був до вподоби. Ось що писала тоді одна алжірська газета: “Більшовики… знову заворушилися. Заявляються якісь професори, цікавляться Марокко і проникають туди нібито з науковою метою. Цікаво, що ці “вчені” якось випадково знаходять в Алжірі невідомих російській колонії російських провідників з Марокко. Цікаво ще й те, що папери цих добродіїв зроблені ще в Парижі так, що причепитися абсолютно ні до чого”.

Він виконував благородну, гуманну місію, а в ньому дехто вбачав “агента революції”. Микола Іванович мало зважав на те. Він несхибно йшов до мети. На шостому місяці своєї середземноморської одіссеї писав: “Підсумовую Середзем’я. Ще рано. Але взагалі поїздка вдала. Зібрано величезний матеріал. І дещо зроблено для філософії. Все ще мало, так далеко до опанування світу, але опанувати його треба. Це завдання життя. І зробити це нікому”.

Якщо не я, то хто? Таким було подвижницьке кредо професора Вавилова, людини з чистими і гуманними помислами, людини, яка жила думами про хліб і людей, мріяла заквітчати дорідним колоссям усю планету. Ця мрія вела вченого у найглухіші закутні великого дому людства.

— Професоре, вас ждуть не діждуться на берегах Неви, — сказали Миколі Івановичу в римському повпредстві, куди він прибув після відвідин країн Близького Сходу.

— На мене чекає Африка, — сказав учений. — Потрібна віза на подорож до Ефіопії.

— Спочиньте, товаришу Вавилов. Ви ж в Італії! Мілан, Венеція, Флоренція, Неаполь, Помпея… А Рим? Чого вартий сам Рим?!

— Мені потрібно ближче до екватора, туди, звідки, як гадають антропологи, пішов рід людський, а разом з людиною, як дні за сонцем, йшли й культурні рослини.

— Ми розмовляємо різними мовами, — сказали дипломати. — Та ми вас зрозуміли, професоре. Отже, Ефіопія, країна “обпалених облич”… До речі, ви знаєте, напевне ж знаєте, що писав про цю країну перший історик світу Геродот?

— Так, батько історії писав, що в Ефіопії багато золота, водяться величезні слони, ростуть найрізноманітніші дерева, живуть гігантського зросту люди, найкрасивіші і найдовговічніші…

— Віза буде…

Через місяць радянський вчений був в Аддіс-Абебі. Його прийняв сам наслідник престолу Таффарі, майбутній імператор Ефіопії Хайле Селасіє. Про що вони говорили? Про… Жовтневу революцію, життя Країни Рад, Радянську Конституцію. Тон розмови задавав Таффарі. Вавилов охоче підтримував бесіду.

А що ж його експедиція, омріяна подорож до верхів’їв Голубого Нілу, мандрівка до легендарного озера Тана?

— Будь ласка! — благодушно розпростер руки Таффарі. — Немає ніяких проблем. Ось вам лист, у якому вам, як гостеві Ефіопії, гарантовано всіляку підтримку і допомогу…

З цим листом Вавилов звернувся до губернатора Аддіс-Абеби.

— Лист листом, — сказав той, — але хто вас убезпечить від примх дикої природи?

Знаєте, мертві піски, тропічні хащі, хижі звірі…

— Природу ми беремо на себе, — відповів Микола Іванович. — А ось чи можна покластися на виділених караванників? Чи слухатимуться вони? Я вимагатиму залізної дисципліни.

— А ви запасіться кайданами. Це найкраща дисципліна. У разі чого… Так роблять англійці, французи, німці…

— Кайдани? Ні, це не для нас. Я ліпше візьму партію сандалій.

— А це для чого?

— Щоб взути людей. Не брести ж їм босоніж по пісках та нетрях.

І караванники гідно оцінили цей, здавалося б, скромний прояв уваги до них. Коли на озері Тана начальник експедиції захворів на тифозну пропасницю, чорношкірі супутники оточили його зворушливою людською турботою. На гуманність білого прибульця з невідомої далекої країни ефіопи відповіли не меншою гуманністю. “Ось як іноді важливо, — писав згодом Микола Іванович, — міняти кайдани на взуття, так само, як зброю — на шматок хліба”.

Від озера Тана, ледь ставши на ноги після хвороби, Вавилов вирушив до Ерітреї. Звідти по Червоному морю він повернувся до Середземномор’я. Його чекали у Марселі. Він повернув до Іспанії.

— Гріх не відвідати Піренеї, — каже він капітанові пасажирського судна. — Від берегів цього півострова відпливали Христофор Колумб і Амеріго Веспуччі, Бартоломеу Діані і Васко да Гама… Вони йшли відкривати нові землі.

Він же, ступивши на землю Сервантеса і Гойї, відкрив для себе Іспанію: “Що більше ми вивчали Іспанію, то більше вона уявлялась нам чудовим історичним музеєм, де ще можна простежити різні етапи землеробської культури, мистецтва”.

Хліб і мистецтво… Для Вавилова ці поняття були невіддільними. Інтелігент-інтелектуал, високоосвічена людина, він, маючи діалектичний склад розуму, чудово розумів, що чим багатша культурна спадщина тієї чи іншої країни, тим більше там слідів культурного землеробства. Він шукав ці сліди і знаходив.

…А на берегах Неви його справді заждалися. На часі було створення задуманої В. І. Леніним Академії сільськогосподарських наук. Очолити її мав щойно обраний академіком АН СРСР і АН УРСР Микола Іванович Вавилов.

Це не входило до планів самого Вавилова. Повернувшись з країн Середземномор’я, він поривався в нову експедицію — до Китаю і Японії. Йому запропонували відкласти поїздку. Микола Іванович пише листа в Раднарком Миколі Петровичу Горбунову, з яким його єднало давнє співробітництво: “Я не можу пристати на Вашу пропозицію затримати поїздку на рік, бо насамперед основною своєю роботою вважаю дослідницьку і думаю, що інституція тільки виграє, якщо її керівник буде на належній висоті, це визначає загальний рівень роботи закладу. Трагедія багатьох закладів полягає в тому, що керівний персонал, завантажений адміністративною роботою, не в змозі бути на належній висоті щодо наукового орієнтування, і тим самим знижується рівень роботи всього колективу…

Я відмовився від поїздки на Міжнародний з’їзд асоціації селекціонерів, де я є членом президії, відмовився від запрошення (платного) по Німеччині для читання лекцій у червні — липні, відмовився від вельми спокусливої поїздки заради важкої, але, на моє переконання, важливішої справи — дослідження значущих для нас районів, — тієї справи, яка висуне наш заклад, як я гадаю, на більшу висоту…

Я сподіваюся, Миколо Петровичу, що Ви врахуєте психологію наукового працівника, наша робота і так іде в обстановці виняткової напруги, на межі норм…

Я дуже прошу Вас, Миколо Петровичу, приділити дещицю уваги порушуваному мною питанню, яке для мене є питанням виняткової важливості. Думаю, що воно відповідає і загальним директивам всебічної концентрації наукового працівника саме на науковій роботі”.

Яка виняткова скромність і водночас яка