Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

налякав бідолашного машиніста метро? Бо я гидкий, бо я бридкий, бо я щур зі штазі? Якщо дозволите, я нагадаю про своє перше викрадення дитини, коли я мучив Сару, завдаючи їй нищівних поразок у настільній грі. Чому я такий підлий? Чи не тому, що я хочу бути підлим? Бо це частина моєї натури — робити брудні, бридкі, огидні речі? Бо моєму почуттю провини потрібен новий матеріал? Там, де сміх наших дітей — наше найдорожче багатство (Чи найкраща винагорода? Я вже не згадаю, як це звучало, але суперлатив там був), лише ница душа може стверджувати, що отримує задоволення від дитячих сліз! Лише щонайбридкіші люди, котрі не злякаються навіть знищення п’ятдесяти мільйонів життів, наприклад, нацисти і я, здатні на цинізм-розстрілу-під-час-спроби-втечі! Так, я бридкий, я покидьок, мене треба було б закидати камінням!

Насправді це мої почуття провини привели мене на велику демонстрацію на Александерплац, попри категоричну заборону начальства. Так, 4 листопада я був там, аби, гнаний почуттями провини, шукати свого вбивцю. Можливо, Сара[13] впізнала б мене й показала на мене пальцем. Із її криком: «Мамо, це чоловік, що грав зі мною в ігри», — моя гра скінчилася б і настав би час розплати. Висіти на ліхтарному стовпі було для мене справою хвилини.

Але чому демаскувати мене мала б саме Сара — чому не щось інше? Або дайте-но я зустрінуся з машиністом метро, тоді мене так само загребуть. Тепер, коли розплата неминуча, я не можу звернути зі шляху. Той, кому я маю сплатити рахунок, мусить його виставити — я хочу це зробити! Я не хочу вибратися неушкодженим! Правда, на Адександерплац було так багато демонстрантів, що я навряд чи мав шанси зустрітися зі своїми жертвами. Наступного дня це було на перших сторінках усіх газет: три чверті мільйона людей! Неймовірно! Ще недавно протестувальників усього Берліна можна було вивезти одним коротким поїздом метро, а через чотири тижні Адександерплац переповнена! За транспарантом із написом ДЕМОНСТРАЦІЯ ПРОТЕСТУ, розгорнутим на всю ширину вулиці, бігли сотні тисяч добропорядних громадян! Що на них найшло? За винятком групи людей, яка б умістилася в одному поїзді метро, всі були згодні! Вони про це забули? І як я тоді можу по-справжньому почуватися винним, чим я можу докоряти собі перед ними? Гаразд, нехай я найгірший і найогидніший, нехай я не-мрець, котрий повернувся[14], маленький горніст Гонекера, збочений штазі, викрадач дітей і ще, і ще, і ще — але ж і я один з ваших синів! Я не робив нічого з того, від чого мене застерігали мої вчителі та мої телепрограми! Я завжди робив те, чого хотіли інші! Я ніколи не робив того, що хотів би сам, бо так я все ж зміг би стати щасливим! Однаково, чи варті ці думки того, щоб розвивати їх далі — бо потім почалася промова, й усе стало геть іншим.

«Кожний революційний рух звільняє також і мову». І це говорила не моя мати, дискутуючи з лінґвістами — це речення пролунало з гучномовців. Мені достатньо було лише почути цей голос, цю закличну інтонацію, щоб зрозуміти — з мене досить. І взагалі: як можна було в такий день говорити про мову! Чому б одразу не про погоду? Це було б принаймні послідовно непослідовно! Мало йтися про велику справу, а не про мову! — Жінка біля мікрофона була так далеко, що я не міг її впізнати. Хто вона? Хто ця жінка? — Ну, кожна хоч трохи нормальна людина звернулася б до одного з сотень тисяч і запитала б увічливо: «Перепрошую, я, на превеликий жаль, не зрозумів, що це за жінка зараз виступає перед нами з промовою». Але не я. Син чоловіка, який, наздоганяючи трамвай, звертав увагу лише на двері, замість подивитися в очі водієві, замучений недовірою штазі, котрий у принципі підозрює кожного, не питає чужих про речі, які може дізнатися сам. Вони можуть розказати щось іще кому-небудь. Тож я пробирався між людьми назустріч мікрофону, щоб особисто ідентифікувати жінку, яка говорила. Наслідки моєї помилки були найбільшими в XX столітті.

Любі співгромадяни та співгромадянки. Кожен революційний рух звільняє також і мову. Те, що досі так важко було висловити, раптом легко злітає з наших губ. Ми дивуємося з того, що ми вочевидь давно думали і що ми нині вигукуємо одне одному: демократія — тепер або ніколи! І ми розуміємо під цим народовладдя. І ми згадуємо про наші історичні потуги, придушені або залиті кров'ю, і не хочемо знову проспати шансу, який дає нам ця криза, бо вона пробуджує всі наші продуктивні сили. — Зі словом «поворот» у мене свої труднощі. Я уявляю собі вітрильник, капітан наказує повертати, бо вітер змінився або дме йому в обличчя. І команда підкоряється, коли щогла здригається над кораблем. Та чи відповідає дійсності цей образ? Чи він ще доречний у нашому становищі, котре прогресує з кожним днем? Я хочу говорити про революційне оновлення. Революції приходять із низів. Верхи й низи міняються місцями в системі цінностей. І ця зміна ставить соціалістичне суспільство з ніг на голову. (…)

І це найважливіше речення останніх тижнів — тисячоголосий гук: Ми — народ! Просте твердження, і його ми не хочемо забути.

На цьому промова закінчилася. Я підійшов до трибуни на відстань майже вісімдесяти метрів. Досить близько, щоб роздивитися, хто говорив: Юта Мюлер, тренерка з фігурного катання, ідол моєї матері й «жінка, котра кожного ставила на ноги», почесна голова моїх сексуальних фантазій. Що ж це буде, коли вже таку запрошують виголосити промову? Хто говоритиме наступний? Бджілка Майя?

Кожна революція має промови, яких вона заслуговує, і я представив Вашій увазі цей виступ у повному обсязі, бо його ще й досі видають за точку, в якій кристалізувалася осінь 89-го — хочете вірте, хочете ні, але мені це відразу стало зрозуміло. Справжня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? Ця відпрацьована елеґантність, ця пристрасть у пасажах, які ґарантовано виб’ють високу оцінку за артистичність — і водночас це захекане політичне програмування з окремими зірваними, нечисто виконаними чи пропущеними стрибками, яких просто не помітять засліплені дилетанти з публіки. Не питайте мене, за що я був, та коли я почув звернення Юти Мюлер — я зрозумів, проти чого я був. Я був проти цих потуг під назвою Коли-вимоги-стануть-правами-а-отже-обов’язками. Можливо, від тренерки з фігурного катання тільки й можна очікувати, що вона говоритиме як тренерка з фігурного катання — але