Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Війни Міллігана 📚 - Українською

Читати книгу - "Війни Міллігана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Війни Міллігана" автора Деніел Кіз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 93
Перейти на сторінку:
напівпорожня пачка цигарок. аллен увійшов у тьмяну загальну кімнату з дерев’яними лавами та стільцями вздовж стін. Стелю перетинали під безліччю кутів труби, які загрозливо шипіли. Рожеві стіни — як і всюди тут. Вікна метр на півтора за товстими ґратами й сітками. Підлогу вкривала біло-сіра плитка з чорними швами. У кутку під захистом решіток сиділи наглядачіаллен умостився на лаві в кутку й опустив голову на руки, щоб витерти піт з лоба. Чорт забирай, як же йому знайти свою кімнату?

— Привіт! У тебе все нормально?

Шокований, аллен підняв голову й побачив стрункого чоловіка з бородою та темними очима.

— Слухай, а… а ти випадково не той хлопець з купою особистостей? Про тебе розповідали по телевізору. І в газетах писали, — чоловік і не звернув уваги, що аллен не відповів.

аллен кивнув, намагаючись вигадати, що ж відповісти.

— А я з сорок шостої камери — ми сусіди, — продовжив він. — Сорок п’ять і сорок сім — аллен закарбував це у пам’яті. Чоловік сів поруч.

— Я бачив твої картини в журналах. І по телевізору. У тебе чудові пейзажі! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе мені далеко. Може, ти даси мені якось кілька порад? Звісно, якщо у тебе буде вільний час.

аллен подумки всміхнувся фразі «вільний час», але продовжував мовчати. Чоловік дивився на нього, чекаючи згоди, і зрештою аллен вичавив з себе:

— Так, звісно, тільки я малюю лише портрети.

Чоловік усміхнувся вже тепліше.

— Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще діра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггі, а от містерові Фліку довіряти не варто. Це отой, лисий. Він лиже зад директору. Я тут три роки і зістарився лише на десять. Мене звати Джоуї Менсон, — він підморгнув, підвівся й пішов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

аллен струсив попіл з цигарки і пішов шукати свою кімнату. У сорок сьомій було повно незнайомих речей, тож він пішов у сорок п’яту. Тут на шафці скотчем були приклеєні фото матері Біллі, а ще сестри й брата. Між шафкою і туалетом аллен виявив паперовий пакет зі своїми особистими речами, а ще — кілька зім’ятих листів, адресованих Вільяму Міллігану у відділення № 22. Вочевидь, його недавно перевели у нове відділення, бо якби він був тут давно, Джоуї Менсон уже був би з ним знайомий. Це вже краще: значить, ніхто тут не чекає, що Біллі має його знати.

У двері гучно постукали. аллен повільно відчинив і відсахнувся назад: закриваючи собою весь прохід, на нього дивився двохметровий Голіаф. Чоловік важив, мабуть, кілограмів 130 і мав величезні руки. Такий запросто ламає людям кістки!

У одній руці він тримав пластиковий бідон з холодним чаєм, а іншу простягнув для привітання.

— Привіт, я Ґейб.

— Я Біллі, — відповів аллен і потис його гігантську долоню. Голос у нього був знайомий. Мабуть, це він в обід порадив Оггі наїстися лайна — він один був достатньо великим для такого.

Незважаючи на загрозливі розміри й неголене обличчя, його рідке русяве волосся і блакитні очі справляли приємне враження. Не Голіаф, а швидше Давид.

— Сподіваюся, ти не зек у пересилці, — сказав Ґейб м’яким приємним голосом.

— Не знаю, — знизав плечима аллен.

— Якщо не знаєш — значить, точно не зек. Я боявся, що ти зек. У нас у відділенні «А» давно не було новеньких. Двадцять один місяць. А значить, ми, пересильні Ашермана, скоро поїдемо назад у свої тюрми, — він кинув на аллена зацікавлений погляд, чекаючи на підтвердження.

— Я не з тюрми приїхав, — відповів аллен.

Велетень згадав Ашермана. Це ім’я якось називав Ґері Швейкарт — коли вони говорили про закон, що якийсь час існував у Огайо. Згідно з ним, у Ліму могли відправляти ґвалтівників та інших правопорушників із в’язниць, якщо вважалося, що тут їм зможуть вправити мізки. Ґері казав, що в клініці активно застосовують електрошок, і багато пацієнтів-в’язнів перетворилися на овочі, а дехто навіть повісився. Цей закон невдовзі відкликали, бо штат визнав його антиконституційним. Тож в’язні Ашермана мали повернутися назад у свої в’язниці, хоча Департамент психічного здоров’я й не квапився з цим.

— То що ти тоді тут робиш?

— Невинний через психічну хворобу, — пояснив аллен. — Я проходив лікування у відкритій клініці, але мене перевели сюди через тиск політиків.

Ґейб кивнув і сьорбнув зі свого бідона чаю.

— Люди зазвичай п’ють зі склянок, але для мене то один ковток. Хочеш чаю?

аллен усміхнувся, але відмовився. Раптом з-за спини велетня почувся високий голос:

— Ану посунься, биче! Усі двері загородив!

З-під пахви Ґейба винирнув маленький чоловічок:

— Привіт…

— Цього хама звати Боббі Стіл, — познайомив їх Ґейб. Боббі був настільки крихітним, наскільки Ґейб здоровенним. Маленькі карі очі, темне кучеряве волосся й різці, що стирчали вперед, наче ікла, робили його дуже схожим на мишу.

— Ти звідки? — спитав Боббі.

— З Колумбуса, — відповів аллен.

— О, мій друг Річард теж звідти. Ти випадково не знайомий з Річардом Кейсом?

аллен похитав головою.

Ґейб одним рухом руки розвернув Боббі обличчям до дверей.

— Ну все, дамо містеру Міллігану можливість трохи оговтатися. Він нікуди не подінеться, — він привітно всміхнувся аллену. — У нас у відділенні «А» тридцять п’ять соціопатів, і ми можемо про себе подбати. Не те що хроніки з 22-го.

По тому вони обоє пішли. аллен всівся на ліжко й задумався над мотивами цих двох. На перший погляд вони досить приязні. Як і художник-сусід Мейсон, вони по-дружньому його привітали й прийняли у своє коло. Вочевидь, загальний розумовий рівень у відділенні «А» вищий, аніж у 22-му, але соціопати вважаються небезпечнішими, тому охорона тут посилена.

— Я не соціопат, — уголос промовив аллен. Звісно ж, він знав, що так називають будь-яких невиправних правопорушників. Це слово часто можна почути у смертельних вироках: вважається, що якщо вбивця не здатен до співчуття і не може нічого навчитися зі свого покарання, треба його назавжди прибрати із суспільства.

Доктор Кол якось пояснив Біллі, що хоч він і психічнохворий, однак, на відміну від злочинців-соціопатів, має совість і співчуття до інших.

Значить, тут йому не місце.

Він або ж томмі знайде звідси вихід.

аллен скинув черевики й ліг. Можна спробувати роздивлятися стелю — раптом це допоможе розслабитися й очистити свідомість. Не вийшло — шум ззовні ніяк не давав відволіктися. Невгамовні голоси, шаркання ніг, совання меблів. Слова зливаються в суцільний шум — як у роздягальні спортсменів після гри. Він почав настукувати якийсь ритм об бильце ліжка.

З коридору почулося бряцання ключів,

1 ... 9 10 11 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни Міллігана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війни Міллігана"