Читати книгу - "Нюрнберґ-2, Левко Лук'яненко"

Механізм масового терору

Для здійснення поставлених цілей було створено всеосяжну інформаційну систему із використанням методів обліку, анкетування та паспортизації. Мова йде про облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за розділами («УКР. КР», «укр. к. р. громадськість», «російська інтелігенція», «ПСР») і категоріями (наприклад, «актив»). Такі обліки проводились у різних відділах ГПУ — НКВС, а дані про це збирались в ОСВ (обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову про заведення справи-фор-муляра на колишнього голову Центральної Ради академіка М. Грушевського, помічник уповноваженого 1-ї групи контррозвідувального відділу Київського губвідділу ГПУ Г. С. Еймонтов 20 березня 1924 року писав: «…узяти гр. Грушевського М. С. на облік неблагонадійних, віднести його до групи української контрреволюції, розділу лівого, та завести на нього справу-формуляр для подальшого накопичення наявних про нього відомостей» (ДА СБУ. Справа-формуляр на М. Грушевского. № 7537, Том 1, арк. 1. Цит. за Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВС. — Київ: Україна, 1996. — С. 133).

Характеристика людини набувала при цьому наступного вигляду:

«За матеріалами ОСВ значиться, що громадянин Шраг Микола Ілліч проходив за формулярним обліком СПО ГПУ УСРР за розділом «укр. к. р. громадськість». Є на формулярному обліку ЕКУ ГПУ УСРР за розділом «Інші злочини». 06.05.31» (ДА СБУ, № 59881-ФП, т. 6, арк. 238).

«За матеріалами ОСВ ГПУ УРСР значиться, що громадянин Качанюк Михайло Адамович, народження 1889 року, уродженець Галичини є на формулярному обліку в 00 ОВО і ГПУ УСРР по розділу «Укр. к. р.», категорії «актив». С-ф. (Справа-формуляр) № 7586. Пуповнов. (помічник уповноваженого) «підпис», 29.04.31» (ЦДАГО України, № 61301 ФП/кор. 1606, арк. 110).

У 1920–1921 роках був здійснений облік членів дрібнобуржуазних партій (ЦДАГО України. № 31081 ФП/кор. 177. — Контрольна справа. — арк. 3). В наступні роки здійснювався облік інших груп населення за різними, компрометуючими їх ознаками. Наприклад, було створено картотеку обліку відвідувачів німецького консульства в м. Києві. (ЦДАГО України. № 58840-ФП./кор., 1495, т. 1, арк. 115).

Коли дитина семи років поступала в середню радянську школу, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом їй приходилося заповнювати безліч різноманітних анкет, які по суті були самообмовами. Держава цікавилася, «чи є родичі за кордоном», «чи були репресовані родичі», «чи перебували на тимчасово окупованій території». Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», яке визначало всю подальшу долю людини.

Мережею державного шпигунства була обплутана вся територія СРСР і, до деякої міри, увесь світ. Методами залякування та підкупу населення нав’язувалася система доносів. На основі інформації, що збиралася, проводились арешти. Про це повідомляє постанова уповноваженого 2-го відділення СПО Погрібного від 23 квітня 1933 року: «Агентурна розробка № 383 ліквідована і реалізована у слідчу справу № 3199 Київського облвідділу ГПУ» (ЦДАГО України. № 47299-ФП./кор.-0823, т. 1, арк. 119).

Опираючись на наявні обліки неблагонадійних, на систему анкетування та паспортизації населення, Політбюро ЦК ВКП(б) діяло в дусі настанов свого вождя Леніна, який наказував: «Необхідно розширити використання розстрілів. Суд повинен не усувати терор, а узаконити його офіційно» (В. Ленін. ПЗТ, т. 54, с. 189) і одне за одним приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти чергової соціальної верстви. При цьому для кожної республіки, краю, області визначалися ліміти на розстріл та термін тюремного ув’язнення. Терор в СРСР був плановим, «як у будь-якій кампанії, як скажімо, при хлібозаготівлях чи заготівлях молока». (Гинзбург Евг. Крутой маршрут. — М., 1990. — С. 19.)

На сьогоднішній день до особливих подробиць відоме виконання рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи». Телеграма, направлена секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наказувала «[…] взяти на облік усіх куркулів, які повернулися на батьківщину, та кримінальні елементи для того, щоб найбільш ворожі із них були негайно розстріляні в порядку адміністративного проведення їхніх справ через трійки, а інші, менш активні, але все ж таки ворожі елементи, були б переписані і вислані в райони за вказівкою НКВС. ЦК ВК(б) пропонує в п’ятиденний термін представити в ЦК склад трійок, кількість людей, які підлягають розстрілу, а також і кількість людей, що підлягають виселенню». (Расстрел по разнарядке // Труд. — 1992. — 4 червня. № 88 (21612). — С. 1, 4). Оперативний наказ Єжова № 00447 «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальних та інших антирадянських елементів» містив докладну програму дій з лімітами на кожну область.

На місцях виступали із зустрічними пропозиціями: 5 вересня, 29 вересня і 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевський тричі звертався до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти (Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. «ЧК — ГПУ — НКВД» в Україні. — Київ: Абрис, 1997. — С. 167–168). Союзний наркомат підтримав це клопотання. Ліміти були збільшені: по першій категорії до 26150 осіб, по другій — до 37800 осіб, всього — до 63950 осіб. (ДА СБУ № 312. а. 28. Див. Ковтун Г. К., Войналович В. А., Данилюк Ю. 3. Масові незаконні репресії 20-х — початку 50-х років на Полтавщині. — Полтава, 1992. — С. 22.)

Ведення репресій було тісно пов’язане із завданнями планового народного господарства. У 1930–1932 рр. Політбюро ЦК КПУ представляло в ЦК ВКП(б) кількісні заявки на виселення розкуркулених. У центрі ці показники співвідносилися з даними про «ємність» трудових резервів у північних регіонах, необхідних для будівель «комунізму».

Репресії служили засобом мобілізації дешевої робочої сили, тобто, керівники КПРС позбавляли свободи свідомо безневинних людей, чим коїли злочини проти правосуддя (ст. 174 Кримінального Кодексу України, Притягнення завідомо безневинного до кримінальної відповідальності).

КПРС систематично в широких масштабах в інтересах розвитку російської економіки використовувала на території Росії працю українців: засуджених, засланих, вивезених з України по вербовці та іншими, за формою добровільними, але по суті примусовими засобами.

Використання імперією примусової праці є порушенням Конвенції № 29 «Про примусову та обов’язкову працю» від 28.06.30 (ратифікованої СРСР 04.06.56), стаття 1, п. 1 якої постановляє: «Кожен член МОП (Міжнародної організації праці), що ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується скасувати