Читати книгу - "Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
а Олянка їм у цьому допомагає
До початку конкурсу залишалося зовсім мало часу. Олянка все ще сподівалася, що Буцик ось-ось вистрибне з потайного отвору в стіні, але врешті зрозуміла, що нямлик не з’явиться і їй слід діяти самій.
Вона замружилася, проказала заклинання — і за мить уже стояла посеред схвильованого натовпу, що оточував високий подіум, на якому по черзі походжали коти зі своїми господарями.
Дівчинка й не підозрювала, що на світі існує стільки котячих порід. Були тут коти з довжелезною шерстю й великими пласкими мордами, були зовсім лисі, з маленькими видовженими мордочками й тоненькими голими, як у пацюків, хвостами.
Але увагу всіх глядачів та суддів привертав великий яскраво-рудий кіт з таким пухнастим хвостом, що решті котів біля нього просто не було чого робити.
Та ось прозвучав ґонґ і всі учасники змагання вийшли на сцену.
До них підходили судді, заглядали їм у вуха, смикали за шерсть і мацали подушечки на лапках.
Тьотя Галя, яка з нагоди міжнародного котячого конкурсу вбралася у довгу сукню рудого кольору, обшиту золотими блискітками, сяяла від щастя. Вона, усміхаючись, поглядала на суддів, які про щось радилися.
Врешті найповажніший дядечко-суддя у чорному фраку і з краваткою-метеликом на шиї прокашлявся й урочисто оголосив:
— Переможцем нашого конкурсу визнано найвродливішого і найпородистішого кота Пухнастика. Особисто я об’їздив цілий світ, але такої котячої краси не бачив зроду!
— Ура! Слава! — загукала публіка й зала вибухнула оплесками.
Тьотя Галя, наступаючи на поділ рудої сукні, вибігла на сцену, притуляючи до грудей кота-переможця.
Суддя повісив на шию котикові велику золоту медаль, потис йому лапку, а тоді вручив тьоті Галі диплом і товстенький конверт із грішми.
— Дякую, дякую, — повторювала тьотя Галя і вдоволено мружилася від спалахів фотоапаратів.
Її оточили журналісти, а Олянка, скориставшись нагодою, підійшла до сумного перефарбованого Сніжка й кілька разів провела по його лискучій рудій шерсті серветкою, просякнутою засобом для виведення плям. На спині у кота з'явилися дві білі смуги, а потім шерсть із хвоста почала відпадати товстими пасмами.
— Що це?! — вражено вигукнув суддя, помітивши, які дивовижні перетворення відбуваються з переможцем.
— Фарбований кіт! — закричали журналісти і спрямували камери на Сніжка. Перелякана тварина врешті вирвалася з рук підступної тьоті Галі й чкурнула геть зі скляного павільйону. Медаль злетіла з його шиї й із дзенькотом покотилася по підлозі.
І в цю мить на сцену почали вибігати безпритульні коти. На відміну від своїх породистих родичів, вони були худющі й брудні.
— Проженіть цих приблуд, — обурено закричали організатори конкурсу, і до сцени побігли охоронці з палицями в руках.
Ось тут Олянці знову стали у пригоді чарівні слова, які їй прошепотів на вухо нямлик Буцик. Варто було дівчинці їх промовити, як охоронці завмерли на місці, й безпритульні котики вишикувалися на сцені у кілька рядів.
Перед ними став Пухнастик. Він підніс вгору лапи, і котячий хор заспівав сумну котячу пісню, яку Олянка й Буцик уже чули минулої ночі. Але тепер коти співали ще краще — видно, далася взнаки багатогодинна репетиція.
Усі присутні вражено слухали котячий спів, а коли пісня скінчилася, публіка почала несамовито плескати в долоні й кричати:
— Браво!
— Це сенсація!
— Співочі коти!
— Такого немає ніде у світі!
— Ось кому треба давати золоту медаль! — промовив головний суддя.
— А на гроші, які привласнила шахрайка тьотя Галя, треба побудувати притулок для цих бідолашних тварин! — вирішили решта суддів.
— Та це ж мій любий Пухнастик! — зарепетувала тьотя Галя, — киць-киць-киць!
Але кіт навіть і не глянув на свою колишню господиню. Він ґречно вклонився суддям і публіці й скромно сів біля своїх безпритульних друзів.
— То як, ти задоволена, що все так гарно скінчилося? — це був знайомий голос Буцика.
Олянка озиралася навсібіч, але нямлика ніде не було видно.
— Не шукай мене — я зробився невидимим, адже з цими журналістами треба бути дуже обережним. Сфотографують тебе непомітно, а тоді шукатимуть скрізь і всюди. Так ще й до нашої Країни нямликів можуть добратися…
— Слухай, Буцику, а чому ти мені не допоміг? Мені все довелося робити самій — і Кульку вичарувати, і Сніжка від фарби відмивати, і охоронців затримувати…
— Але ж ти і сама впоралася. А я, на всяк випадок, весь час був біля тебе. Просто ти мене не бачила. Ти ж хотіла навчитися чарувати сама?
— Так, звичайно, — усміхнулася дівчинка, — а тепер, якщо ти не проти, я вичарую своє повернення. Треба вже мінятися місцями з Кулькою. Та й тобі варто завітати до нас у садочок. Тим більше, що сьогодні у нас на вечерю має бути манна каша!
ПУСТОТЛИВИЙ ВОДОГРАЙ
Розділ перший,
у якому Олянка знайомиться з пустотливим водограєм,
а нямлик сердиться
Олянці снився дощ. Вона бігла по вулиці, прикриваючись яскравою жовтою парасолькою, але це не допомагало і великі краплини раз у раз падали їй на ніс, на щоки і на чоло.
Потім вода почала затікати за комір і дівчинка прокинулася.
— Ой! Це мені не сниться, — прошепотіла Олянка. У тьмяному світлі місяця вона побачила, що зі стіни, якраз у тому місці, де під шпалерами був замаскований вхід до Країни нямликів, струменить вода.
Здавалося, що в її кімнаті б’є водограй — тоненькі, мов павутинка, струмені розліталися на всі боки, і на підлозі вже утворилася чимала калюжа.
Дівчинка зіскочила з ліжка й почала затуляти дірку всім, що потрапляло під руку: носовичком, шкарпетками, капцями. Та від цього вода зі стіни задзюркотіла ще веселіше.
Добре, що на підвіконні стояв порожній глечик, з якого Олянка поливала квіти. Дівчинка швиденько поставила його впритул до мокрої стіни, й вода, ніби тільки на це й чекала, потекла прямісінько до глечика.
«Цікаво, а як же Буцик зможе тепер до мене приходити?» — тільки встигла подумати дівчинка, і тієї ж миті до глечика шубовснув мокрий-мокрісінький нямлик.
— Бачиш, що наробив цей пустотливий водограй?! — обурено закричав Буцик, здираючись на край глечика.
Олянка взяла малого чоловічка на руки, посадила на підвіконня й запропонувала:
— Може, ти переодягнешся?
— І ти ще глузуєш з мене? — образився Буцик, — хіба ти не знаєш, що наше вбрання чарівне? Ми навіть купаємося, не роздягаючись. Бо щойно якийсь здоровань чи здорованиха заберуть наші чарівні камізельки, курточки, штанці, а головне — ковпачки, як уся чарівна сила перейде до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна», після закриття браузера.