Читати книгу - "Рікі та дороги"

— Я не буду з тобою гратися.

— Тоді для чого ти мене покликав? — запитав собака.

— Я тебе не кликав, — відповів я.

— Кликав. Учора вночі. Я чув. І прийшов. Ти маєш зі мною погратися.

Він знову завиляв хвостом, і я знову відчув дивне піднесення всередині.

— Ти не відчепишся, якщо я не пограюся? — запитав я.

— Так, — сказав він. — Тобто ні, не відчеплюся, маю на увазі.

— І як з тобою гратися? — запитав я, відчуваючи, що спати мені більше не хочеться. Я подумав, що владнаю цю справу за двадцять хвилин, а тоді вляжуся, накриюся курткою і спатиму, а потім буде світанок, який я точно не пропущу.

— Вигадай щось, — сказав собака. — Наприклад, коли жив у місті, я любив їздити на передньому сидінні машини та хапати ротом повітря з вікна. Це була дуже весела гра, іноді від цього я видавав дивні звуки, як-от шипіння й булькання, і, коли я робив це довго, у мене з очей текли сльози.

— То в тебе був господар? — запитав я. Це здалося мені дивним, бо нашийника в собаки не було, а сам він мав трохи занедбаний вигляд. Але Рікі не відповів на це запитання. Він сказав:

— Якщо ти пограєш зі мною, я розповім тобі історію.

— Для чого мені якісь історії? — запитав я.

— Усі люди люблять історії, — сказав Рікі.

— Я не люблю.

— Любиш, просто ще цього не знаєш. У світі багато речей, які ми любимо, але поки не знаємо про це і навіть не пробуємо дізнаватися. Я тобі розповім, і тоді ти вирішиш, подобається тобі чи ні.

— Ти надто розумний як на собаку, — сказав я.

— А ти надто розумний, щоб жити в лісі, — сказав Рікі.

— Це буде історія про мене? — запитав я.

— Можливо, згодом, якщо тобі сподобається, — сказав Рікі.

Тоді я сказав:

— Гаразд, я пограюся з тобою. Але не тому, що ти хочеш розповісти мені історію, а тому, що ти інакше від мене не відчепишся, а я хочу з'ясувати, куди поділося моє печиво, і лягти спати.

І тієї миті я утнув те, що мені просто захотілося утнути. Уперше за багато часу. Я скочив і побіг, а Рікі відразу побіг за мною. Це не була гра з Рікі, це була моя пробіжка перед сном, я робив те, що хотів, а не те, про що мене просили. Рікі наздоганяв мене і забігав трохи наперед, а тоді я наздоганяв його. І я знав, що люди часто так роблять, і ще я вже знав усі дерева навколо і всі місця, бо за день тут усе дослідив, і мені не було страшно. Рікі вирвався трохи вперед, але постійно повертав голову й дивився, чи я далеко.

А тоді я заховався за дерево, і він біг іще трохи сам, а потім зупинився і не побачив мене. Він роззирнувся навсібіч і принюхався, але мене ніде не було. Тоді я вихопився з-за дерева й побіг у зворотному напрямку, а Рікі заскавулів від радості й кинувся за мною.

Вітер бив мені в обличчя, я роззявив рота і їв повітря великими шматками. Я тоді подумав, навіть якщо мені це сниться, це дуже хороший сон з двох причин:

1) бо мені нарешті сняться сни;

2) бо цей сон точно заслуговую на 5 чи навіть вищу оцінку, бо я роблю в ньому щось для себе нове, як-от біжу межі дерев чи їм повітря великими шматками, і сльози в мене можуть текти хіба від вітру, який б'є мені в лице.

Ми кілька разів пробігли повз намет, і я кілька разів ховався від Рікі, а тоді зупинився, бо трохи засапався. Я сказав, що більше не побіжу — стомився. А Рікі запитав, чи втекли ми від тих, від кого втікали. А я відповів, що так. Він підійшов і сів майже поруч зі мною, я міг легко доторкнутися до його шерсті, але я не вчинив так, бо не хотів, щоб він раптом зник, бо тоді це зіпсує мій сон — якщо це все-таки сон — і я прокинуся сумний, як моя однокласниця, якій наснилося, що її кіт живий.

— Час історії, — сказав Рікі, коли ми трохи віддихалися після пробіжки.

Але я відповів, що мені не обов'язково зараз нічого розповідати, можна просто посидіти ось так, поруч. Але Рікі тоді сказав: — Вмикай фантазію. Це казка про добрий світ.

Була собі звичайна сім'я: мама, тато й син. Тато багато працював і рідко бував удома, мама сиділа з хлопчиком, усіляко його виховувала, допомагала стати людиною. Тато приходив увечері й долучався до цієї справи як міг: іграми, історіями, повчаннями.

І от вони жили собі так, і якось мама запропонувала поїхати влітку до моря. Це мало стати першим морем для цього хлопчика. Йому було десь років вісім, і досі він знав про море тільки з книжок і кіно. Він знав, що море наче здіймається догори, а не тягнеться вперед, що місяць над ним висить, ніби не рухаючись, він знав, що шкіру пощипує від солоної води, і дуже хотів у всьому цьому пересвідчитися. Оскільки тато багато працював, вони змогли собі це дозволити. Хлопчик дуже зрадів. У ніч перед дорогою йому було важко заснути, він думав, як усе це відбуватиметься, що він робитиме і все в такому дусі. Вранці вони рушили в дорогу.

Шлях був складний, кілька разів довелося зупинятися, щоб перепочити та сходити в туалет. І ось тато сказав, що море близько. Хлопчик усе вдивлявся в поле, але моря не бачив, він навіть висунув голову з вікна, щоб бачити краще, натомість відчув якийсь новий для себе запах. Це пахли сіль і водорості, але перед очима все одно були тільки поле