Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

Всередині був просторий коридор, немов зроблений цілком із золотих плит. Сонячне світло не потрапляло всередину, освітлення давали лише факели на стінах. Поруч із ними розташувалися великі фрески з дорогоцінного каміння, на яких було видно той самий процес створення Інгларіанії і всі наступні етапи її розвитку. Контраст між гробницею і тим, що відбувалося зовні, вражав. Навіть давньоєгипетські фараони не могли похвалитися такою розкішшю у своїх усипальницях. Тут перед Солом з'явилася статна, темноволоса жінка неймовірної краси. Її ряса була значно пишнішою і мала на собі більше символів, ніж в інших священнослужителів. Безумовно, це була головна жриця. 

– Ходімо, – твердо вимовила вона і повела Сола за собою, не сказавши більше ні слова.

Вони йшли довгими коридорами і великими залами з горами скарбів і коштовностей, поки ззовні долинали звуки бою. На диво, тварюка поки що не пробила ворота. Можливо, це місце і справді було більш-менш безпечним. З іншого боку, так думав і намісник про свій палац, тож агент вирішив залишатися напоготові. 

– Абсолют послав нам видіння, де пояснив, що все, що сталося, було визначено від самого початку. Однак цього не міг передбачити навіть він сам, – пояснила головна жриця, – тепер залишився лише один спосіб усе виправити.

В останній фразі прозвучали похмурі нотки, але останній тиждень так виснажив Сола, що той навіть не надав цьому значення, а лише чекав бодай якоїсь розв'язки. Нарешті, вони зайшли в повністю золоту кімнату у формі кола і ще раз піднялися сходами. Агент підняв погляд і побачив, що вони перебувають під самою верхівкою піраміди. Тут, у самому її серці, стояла труна. Головна жриця повільно відчинила її й оперативник побачив тіло в чорному одязі. Голову невідомого приховував шар білої тканини, а на його робі були лілові символи, але не такі, як у жерців.

– Абсолют? – Агент сам не помітив, як затремтів його голос.

Він обернувся і побачив головну жрицю. У руках у неї тепер була гігантська сокира, яку вона зняла зі стіни над труною. Такою зазвичай кати відрубували голови в середньовіччі. Раптово агента охопив страх того, що зараз вона накинеться на нього і зарубає на славу свого мертвого божества. Але, як зазвичай, усе виявилося ще дивнішим. 

– Так, – вона з похмурим обличчям подала Солу сокиру.

Той узяв її і запитально вигнув брову.

– Убийте його, – твердо сказала жриця.

– Що? – рефлекторно перепитав агент.

Від відчуття нереальності ситуації втома миттю щезла. Тепер він із підозрою дивився то на жінку, то на тіло.

– Я вважав, що він і так мертвий.

– Аж ніяк не мертвий! – Парирувала жриця, – ми говорили, що Абсолют спить вічним сном. Сном, з якого йому самому не прокинутися. Він занурив себе в цей стан заради підтримання порядку в Інгларіанії, однак замість порятунку він виявився злим роком. Тепер настав час усе це закінчити, припинити страждання мого народу раз і назавжди. 

– Але чому я? – Продовжував дивуватися Сол.

– Ми не здатні завдати шкоди Абсолюту, – відповіла жриця, – це розуміння лежить настільки глибоко в нашій свідомості, що ніхто в Інгларіанії не може навіть спробувати завдати удару. Ви єдиний чужоземець, який зміг потрапити сюди з моменту заснування держави. Це повинні зробити ви.

– І тоді все це закінчиться? – Насторожено перепитав агент.

Жриця лише кивнула й опустила погляд на сокиру. Підганяла.

– Що ж, якщо така воля Абсолюту... – Сол узяв зброю зручніше і став над сплячим.

З боку входу в піраміду донеслися глухі удари. Схоже, тварюка повільно проривалася і сюди. Оперативник на мить забарився. Звісно, він звик працювати з реальним станом речей і робив усе, що від нього вимагали, але тут було занадто багато невідомих. Жриця помітила його зволікання і поспішила переконати в тому, що це єдиний шлях.

– Покваптеся, часу мало! – Прикрикнула вона.

 Сол стиснув сокиру міцніше. 

– Чи залишуся я живим після цього? – Запитав він більше з інстиктивної звички, адже останні дні відбили будь-яку надію на порятунок.

– Абсолют про це потурбувався, – відповіла жриця і розвернулася до входу, звідки вже долинали крики і звуки бою.

Агент видихнув і замахнувся. Лезо блиснуло в тьмяному світлі й тяжко опустилося на сплячого Абсолюта. Сол безжально смикнув сокиру вниз, але тут помітив, що вона пройшла крізь тіло і почала розтікатися, як рідина. Вуха пронизав несамовитий крик. Кричала не жриця. Раптом руки тіла затремтіли і сперлися об боки труни, Абсолют почав вставати. Агент у жаху відсахнувся і повернувся до жриці в пошуках відповіді.

Темноволоса дивилася на нього з упевненою посмішкою, поки її чорна ряса перетворювалася на слиз і стікала в чорну калюжу під її ногами. На мить погляд вловив її оголене тіло, а потім шкіра жриці почала чорніти і розтікатися, як її вбрання. Дівчина за секунди розтанула в Сола на очах як воскова фігура, але усмішка до останнього залишалася на її обличчі. 

– Не хвилюйтеся, ви зробили все, що було потрібно, – промовила вона перед тим, як у неї розчинився рот.

Земля почала трястися, вуха заклало від гуркоту грому. Оперативник озирнувся і побачив, що тепер це відбувалося з усім навколо. Фрески, скарби, золоті плити стін і підлоги – усе падало, ламалося, а потім тануло чорною рідиною. Сол спробував утекти, але спіткнувся об труну і впав на підлогу, руки й ноги негайно загрузли в ній, як у трясовині. Погляд заметушився навколо в пошуках порятунку, і тут перед Солом з’явилась постать. Висока, плечиста, одягнена в чорне вбрання. Агента сліпило світло від смолоскипів, тож він ніяк не міг розгледіти обличчя невідомого. Здавалося, ніби яскраве світло заміняло йому голову. Його голос пробився крізь гуркіт грому рясним потоком:

– Ходімо, тут небезпечно. 

І тут на стража обрушилася стеля.