Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Норріс неохоче кивнув. Він раптово відчув таку відразу до цієї людини, що ледве змусив себе всидіти поруч з ним.

— О, ти вважаєш себе, чорт забирай, вищим за це, — вигукнув Джек, — чи не так?

Норріс не відповів.

— Вищим за таких людей, як я!

— Я роблю це заради більшого добра.

Джек розсміявся.

— Як пишномовно для фермера! Гадаєш, у тебе буде красиве життя, га? Матимеш великий будинок?

— Справа не в цьому.

— Тоді ти ще більший дурень. У чому може бути справа, як не в грошах?

Норріс зітхнув.

— Так, містере Б’юрк, звісно, ваша правда. Гроші — це єдине, заради чого варто працювати.

— Вважаєш, це зробить тебе одним із тих джентльменів? Гадаєш, вони запрошуватимуть тебе на свої вечірки, де ти їстимеш устриці й залицятимешся до їхніх донечок?

— Зараз такі часи. Кожен спроможний змінити своє становище.

— Ти сподіваєшся, що вони про це знають? Усі ті джентльмени з Гарварду? Сподіваєшся, вони радо зустрінуть тебе у своєму колі?

Норріс сидів мовчки і думав, що, можливо, Джек має рацію. Згадав Венделла Голмса, Кінгстона і Лекевея, які сиділи в «Урагані» поруч із іншими такими ж джентльменами у бездоганних костюмах. Той світ такий далекий від бридкого «Чорного Лонжерона», де Фанні Б’юрк панує у своєму огидному царстві безнадії.

«Я теж міг би бути сьогодні в «Урагані», — думав юнак, — Венделл запрошував. Але що це було — ввічливість чи жалість?»

Джек смикнув віжки, і фургон помчав брудною колією далі, — Дорога далека, — сказав він і пирхнув від сміху, — сподіваюсь, вона приносить джентльмену задоволення.

За якийсь час Джек натягнув віжки, щоб зупинити віз. Норрісів одяг був геть мокрий. Він тремтів від холоду і зістрибнув на землю, щоб розім’яти м’язи. Але його ноги по щиколотку занурилися у муляку.

Джек сунув лопати хлопцеві до рук:

— Не барися з цим, — він витяг із воза совки та брезент і покрокував мокрою травою. Чоловік не запалював ліхтар, щоб не привертати уваги. Було схоже, що його вело чуття, коли він блукав між надгробками, доки не зупинився біля свіжої могили. Вона не була ніяк позначена, лише багнюка стікала земляним пагорбом під дощем.

— Лише сьогодні поховали, — сказав Джек, беручись за лопату.

— Як ви про неї дізналися?

— Попитав у людей, послухав балачки, — буркнув він, дивлячись на могилу. — Голова має бути з цього боку, — і набрав повну лопату багнюки. — Проїздив тут два тижні тому, — продовжив Джек, відкидаючи багнюку вбік, — чув, що ця вже збиралася сюди.

Норріс приєднався до роботи. Хоч поховання і було свіжим і земля ще не затверділа, але була мокрою і важкою. Копаючи лише декілька хвилин, він геть забув про холод.

— Хтось помирає, люди теревенять про це, — пихтів Джек, — просто треба бути уважним, і все стане зрозумілим. Вони замовляють труну, купують квіти, — він відкинув чергову лопату землі і, важко дихаючи, зупинився перепочити. — Суть у тому, щоб вони не помітили твою зацікавленість. Викличеш підозру — матимеш проблеми.

Він продовжив копати, але вже повільніше. Норрісу припадала левова частка роботи, його лопата сягала глибше і глибше. Злива тривала і наповнювала яму. Норрісові штани затверділи від бруду аж до колін. Незабаром Джек зовсім припинив копати, виліз з ями і сів навпочіпки на її краю. Він так гучно хекав, що Норріс подивився вгору, аби впевнитися, що той не впаде на нього. Це була єдина причина, чому старий готовий був поділитися бодай копійкою зі свого прибутку, єдина причина, чому він мусив винаймати помічника: він більше не міг виконувати цю роботу самотужки. Джек знав, де були заховані статки, але йому потрібна була молода спина і молоді м’язи, щоб викопати їх. Тож старий сидів і дивився, як працює його помічник, як глибшає яма.

Норрісова лопата стукнула по дереву.

— Нарешті, — буркнув Джек. Він витяг з-під брезенту ліхтар і засвітив його, потім узяв свою лопату і зісковзнув у яму. Чоловік зчистив бруд з домовини. Працювали у тісному просторі так близько один до одного, що Норріс змушений був терпіти огидне дихання старого — жахливу суміш смороду тютюну та гнилих зубів. Навіть цей труп, здавалося, не смердів такою гниллю. Але невдовзі вони розчистили багнюку з кришки домовини.

Джек засунув два залізні гаки під кришку і дав одну з мотузок Норрісу. Вони вилізли з ями і разом потягнули за мотузки. Обидва стогнали від напруги, аж доки цвяхи з пронизливим лементом не полізли з дерева. Раптом кришка поламалась, мотузка втратила натяг, і Норріс, не втримавшись на ногах, розтягнувся горілиць.

— Ось так! Цього вистачить, — сказав Джек. Він опустив ліхтар і подивився на ту, що лежала у труні.

Крізь дірку в кришці домовини вони побачили, що труп належав жінці з блідою, наче сало, шкірою. Золоті локони обрамляли обличчя, яке за формою нагадувало серце, а на її корсажі покоївся букетик сухих квітів, їхні пелюстки розтікалися під зливою.

«Така гарна, — подумав Норріс, — наче янгол, якого надто рано покликали на небеса».

— Зовсім свіжа, — радісно зареготав Джек.

Він проліз у діру в кришці й просунув руку дівчині під пахви. Вона була такою легкою, що старому не знадобилася допомога, щоб витягти її з домовини. Але він усе ж важко дихав, коли підняв її з ями й поклав на брезент.

— Роздягнімо її.

Норріс раптом відчув огиду і стояв непохитно.

— Що, не хотів би доторкнутися до чарівної дівчини?

Норріс похитав головою:

— Вона заслуговує на краще.

— Минулого разу тебе це не турбувало.

— То був старий дід.

— А це дівка. Яка різниця?

— Ви знаєте, яка!

—