Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— О! — брови Венделла поповзли вгору. — Я впевнений у чарівності альтернативи.

— Це не жінка. Але боюся, що я все одно не можу знехтувати цією справою.

— Розумію, — сказав Венделл, хоча було видно, що саме він розумів, з його холодної посмішки. Він вже повернувся, щоб піти.

— Це не тому, що я не хочу...

— Усе добре. Іншим разом, можливо.

«Іншого разу не буде», — подумав Норріс, спостерігаючи, як Венделл побіг під дощем і застрибнув до своїх товаришів. Кучер ударив батогом, і екіпаж поїхав геть, здіймаючи колесами бризки з калюж. Він уявив собі розмову, яка мала б виникнути між трьома приятелями в екіпажі. Неймовірно, що той простий сільський хлопчина з Бельмонта дозволив собі відхилити запрошення. Роздумували б, якій справі, якщо це не зустріч з особою іншої статі, він міг надати перевагу. Він стояв на ґанку, стискаючи перила, і шкодував через те, що вже неможливо було змінити і чого більше ніколи не трапиться.

Екіпаж Едварда Кінгстона зник за рогом, він повіз трьох юнаків до вогнища, гучної гулянки з балачками та веселощами.

У той час, як вони грітимуться в «Урагані», я займатимуся іншою справою. Тією, якої волів би уникнути, якби тільки міг.

Він морально приготувався до холоду, вийшов під зливу і, хлюпаючи по калюжах, рішуче покрокував до свого помешкання, де перевдягнувся у старе перед тим, як знову вийти під дощ.

Заклад, який він шукав, був таверною на вулиці Броад коло доків. Тут зроду не пили ром франтувато вдягнені випускники Гарварду. Якби випадковий джентльмен якимось дивом потрапив до «Чорного лонжерона», він, лише поглянувши на це приміщення, одразу б зрозумів, що тут потрібно пильнувати свої кишені. Норріс мав небагато цінностей у своїх кишенях того вечора, як і будь-якого іншого, а його старий жакет і заляпані брудом штани навряд чи спокусили б якогось грабіжника. Він уже був знайомий із багатьма відвідувачами, а вони знали його злиденне становище. Вони повернули голови до дверей, коли він увійшов. Просто кинули погляд, щоб побачити новоприбулого, після чого незацікавлені очі повернулися до своїх келихів.

Норріс підійшов до бару, де кругловида Фанні Б’юрк наповнювала склянки елем. Вона підвела на нього маленькі недобрі очі.

— Ти спізнився, а він у кепському настрої.

— Фанні, — заволав один із відвідувачів, — ми отримаємо свої напої цього тижня, чи як?

Вона віднесла ель до їхнього столу і грюкнула склянками. Сховавши гроші, які вони заплатили, до кишені, Фанні знову стала за баром.

— Він позаду зі своїм фургоном, — сказала вона Норрісу, — чекає на тебе.

Норріс не мав часу повечеряти і лише кинув голодний погляд на буханець хліба, але не наважився попросити навіть крихти. У Фанні Б’юрк годі було отримати щось безкоштовно, навіть посмішку. З бурчанням у животі Норріс проштовхався до дверей, спустився до темного приміщення, яке було завалене всілякими кошиками та іншим непотребом, і вийшов надвір.

Заднє подвір’я смерділо мокрою соломою та кінськими екскрементами, а нескінченна злива перетворила землю на багнюку. З-під даху стайні почулося іржання, і Норріс побачив коня, запряженого у віз.

— Я не збираюсь чекати на тебе наступного разу, хлопче, — Джек, чоловік Фанні, з’явився із темряви стайні. Він ніс дві лопати, які закинув до фургона. — Хочеш отримати гроші — приходь вчасно, — з бурчанням він заліз на віз й узяв віжки. — Ти їдеш?

У стайні світив ліхтар, Норріс побачив, як Джек дивиться на нього, і знітився, як завжди, коли зустрічався з кимось поглядами. Ліве і праве око дивились у різні боки. Усі називали його Косоокий Джек, але ніхто не казав так йому у вічі. Не було сміливців.

Норріс видерся на віз поруч із Джеком, який навіть не дочекався, доки той сяде на лавку, лиш роздратовано хльоснув кобилу батогом. Вони покотили по багнюці через двір і виїхали крізь задню браму.

Дощ падав на капелюхи і стікав за комірці, але Косоокий Джек не надто цим переймався. Він сидів поруч із Норрісом, згорбившись, наче ґаргулья, і постійно смикав за віжки, щоб кінь біг швидше.

— Далеко їхати цього разу? — поцікавився Норріс.

— За місто.

— Куди саме?

— Яка різниця? — Джек гучно зібрав у роті згусток мокротиння і сплюнув його на дорогу.

Різниці зовсім не було. Але Норріс переймався через те, що йому доведеться протриматися цієї ночі, якою б кепською вона не виявилася. Він не боявся важкої праці на фермі, йому навіть подобалося нипя у м’язах, але цей різновид праці сниться людям у нічних жахіттях. Принаймні нормальним людям. Він подивився на свого компаньйона і замислився, чи існує у світі щось таке, що могло б стати жахіпям для Джека В’юрка.

Воза підкидало на бруківці, і дві лопати позаду гуркотіли, нагадуючи про неприємне завдання, яке вони мали виконати. Норріс подумав про своїх одногрупників, які, певна річ, ще сиділи у теплому «Урагані» і з насолодою допивали свій ром перед тим, як повернутися до респектабельних помешкань, щоб узятися за «Анатомію» Вістера. Він волів би зараз теж навчатися, але це була угода, яку він уклав заради коледжу, на яку він погодився з радістю. Усе це заради вищої мети, заспокоював себе Норріс, коли вони виїхали з Бостона, прямуючи на захід. Лопати гриміли у фургоні, а віз скрипів у такт словам, які лунали у його голові: «Вища мета. Вища мета».

— Їхав цією ж дорогою два дні тому, — Джек знову плюнув, — зупинився у тій таверні, — він показав пальцем туди, де крізь завісу дощу Норріс побачив вікно, яке світилося ізсередини, — порозводили теревені з хазяїном.

Норріс почекав, нічого не відповідаючи. Була якась причина, чому Джек згадав це. Він був не з тих, хто полюбляє балакати даремно.

— Сказав, що в їхньому місті є ціла родина, дві юні леді з братом, які хворіють на сухоту. Усім трьом дуже кепсько, — він хмикнув, що мало означати сміх. — Треба буде завтра перевірити, чи не готові вони вже віддати душі Богові. Якщо