Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Де твоя витримка? Може здатися, що ти поспішаєш на побачення.

— Так і є. З келихом чудового кларета.

— Ми збираємося до «Урагану»? — спитав Чарльз Лекевей.

— Якщо мій екіпаж коли-небудь з’явиться, — Едвард подивився на дорогу, звідки долинав кінський тупіт, а екіпажі проносилися, здіймаючи грудки бруду.

Хоча Норріс Маршалл також стояв на лікарняній веранді, прірву, яка розділяла його з рештою студентів, міг помітити кожен, хто навіть ненавмисне ковзнув би поглядом по чотирьох молодиках. Норріс нещодавно приїхав до Бостона, сільський хлопчик з Бельмонта, який самотужки вивчав фізику за позиченими книжками, а з учителем латини розраховувався яйцями та молоком. Він ніколи не був у таверні «Ураган», навіть не знав, де це. Його одногрупники, усі випускники Гарвардського коледжу, пліткували про людей, яких він не знав, обмінювалися жартами, яких він не розумів, але вони не докладали жодних зусиль, щоб позбутися його присутності, їм не потрібно було цього робити. І без того було зрозуміло, що він не належить до їхнього соціального кола.

Едвард затягнувся і випустив хмару диму.

— Не можу повірити, що те дівчисько сказало докторові Краучу. Яка нахаба! Якби одна з робітниць у нашому маєтку дозволила собі таке, моя мати негайно б викинула її просто на вулицю.

— Твоя мати, — сказав Чарльз із деяким благоговінням, — вселяє в мене жах.

— Мати вважає дуже важливим, щоб ці ірландці знали своє місце. Це єдиний шлях до підтримання порядку, особливо з цими новоприбулими в місті, через яких усі проблеми.

«Новоприбулими». Норріс був одним із них.

— Немає нічого гіршого за ірландську прислугу. За ними треба пильно доглядати, бо лише відвернешся, як вони одразу поцуплять сорочку із шафи. А коли помітиш, що вона зникла, вони скажуть, що сорочка загубилась у пральні або її з’їв собака, — Едвард фиркнув. — Такі дівки, як та, мають знати своє місце.

— Її сестра може померти, — промовив Норріс.

Уся трійка випускників Гарварду здивовано повернулася до свого зазвичай мовчазного одногрупника, який несподівано заговорив.

— Помирає? Який драматичний вирок! — вигукнув Едвард.

— П’ять днів у пологах! Вона вже на вигляд як труп. Доктор Крауч може пускати їй кров скільки йому заманеться, але нічого путнього з цього не вийде. І її сестра це знає. Вона це сказала від розпачу.

— Хай там як, але вона не має забувати, хто їй милосердно допомагає.

— І бути вдячною за кожну крихту?

— Доктор Крауч узагалі не зобов’язаний допомагати цій жінці, а її сестра поводить себе так, наче має на це право, — Едвард потушив свою сигару об свіжу фарбу на перилах. — Вона мала б бути вдячною.

Норріс відчув, що його обличчя почервоніло. Він готовий був сказати щось різке на захист дівчини, але Венделл спритно перевів розмову в інше русло.

— Я вбачаю в цьому дещо поетичне, що скажете? «Лють молодої ірландки».

Едвард зітхнув.

— Будь ласка, не треба. Тільки не твій черговий огидний вірш.

— А як вам така назва, — промовив Чарльз, — «Ода зневіреній сестрі»?

— Мені подобається, — підтримав Венделл. — Дайте спробую, — він трохи подумав і почав: — Стоїть рішучий воїн, що служить правді та добру...

— Життя сестри — це битви поле, — підхопив Чарльз.

— Вона... вона... — Венделл замислився над наступним рядком вірша.

— Тікай, бо в пил тебе зітру! — закінчив Чарльз.

Венделл розсміявся:

— Поезія знову тріумфує!

— У той час, як решта страждає, — пробурмотів Едвард.

Усе це Норріс слухав і ніяковів, відчуваючи, що не є частиною цієї компанії. Як легко почували себе його одногрупники у своєму колі, як вони разом сміялися. Вистачило лише кількох зімпровізованих рядків вірша, щоб нагадати йому, що в цих трьох була спільна історія, до якої він не мав стосунку.

Раптом Венделл випрямився і подивився кудись у зливу.

— Це не твій екіпаж там, Едварде?

— Саме час йому з’явитися, — Едвард підняв свій комір, щоб захиститись од вітру, — рушаймо, джентльмени.

Три одногрупника Норріса почали спускатися сходами з ґанку. Едвард і Чарльз проскочили крізь дощ і залізли до екіпажа. А Венделл затримався, глянув через плече на Норріса і піднявся сходами до товариша.

— Ти не приєднаєшся до нас? — спитав він.

Захоплений зненацька, Норріс не відповів одразу. Хоча він і був майже на голову вищий за Венделла Голмса, але щось налякало Норріса у цій маленькій людині. Це було щось більше, ніж його розкішний костюм чи всім відомий гострий язик, — це була його абсолютна, непохитна самовпевненість. Той факт, що ця людина запрошувала його приєднатися до них, приголомшив Норріса.

— Венделле, — гукнув Едвард з екіпажа, — їдьмо!

— Ми їдемо до «Урагану», — сказав Голмс. — Так уже повелося, що ми проводимо там кожен вечір, — він зробив паузу. — Чи маєш інші плани?

— Дуже люб’язно з твого боку, — Норріс кинув погляд на двох людей, які чекали в екіпажі, — але, здається, містер Кінгстон не очікує на чотирьох.

— Містер Кінгстон, — засміявся Венделл, — стикався і з більш неочікуваними речами у своєму житті. Зрештою, тебе запрошує не він, а я. Випий з нами по чарочці рому.

Норріс поглянув на дощ, який заливав усе довкола, і йому захотілось опинитися коло теплого вогнища, яке, певна річ, палало в «Урагані». Більше того, йому хотілося скористатися слушною нагодою й увійти до кола своїх одногрупників, бодай на один лише вечір. Він відчував на собі погляд Венделла. Ці очі, в яких зазвичай грають веселі та насмішкуваті вогники, змушували його ніяковіти і вселяли тривогу.

— Венделле, — тепер уже Чарльз кликав його з екіпажа, у голосі чулося роздратування, — ми тут заморозимося!

— Прошу вибачення, — сказав Норріс, — але я ще маю справи цього