Читати книгу - "Божество різанини"

МІШЕЛЬ: Атож, є зв’язок! Звісно що є!

ВЕРОНІК: Вибиті зуби Брюно пов’язані з нашим подружнім життям?

МІШЕЛЬ: Еге ж, пов’язані.

АННЕТ: Ми вас не розуміємо.

МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні — і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя — так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці — це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років — і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!

АННЕТ: Я не вірю, що ви справді так думаєте.

ВЕРОНІК: Думає.

МІШЕЛЬ: Звісна річ, я так думаю. І ще й не таке думаю.

ВЕРОНІК: Еге ж…

АННЕТ: Ви принижуєтеся, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Та ви що? Невже? Ха-ха-ха!

АННЕТ: Веронік, годі плакати, ви ж бачите — від цього ще гірше.

МІШЕЛЬ (до Алена, який наповнює спорожнілу склянку): Прошу, прошу, правда ж, чудовий напій?

АЛЕН: Надзвичайний!

МІШЕЛЬ: Сигару хочете?

ВЕРОНІК: Тут не можна палити сигари!

АЛЕН: Чом би й ні?

АННЕТ: Алене, ти не будеш палити сигару!

АЛЕН: Аннет, я роблю те, що мені хочеться: захочу взяти сигару — візьму. І палити не буду тільки щоби не дратувати Веронік, яка вже не тямить себе. Слухайте, Аннет має рацію: годі рюмсати — коли жінка плаче, чоловік пускається крайнощів. До того ж — і мені шкода це казати, — позиція Мішеля цілком обґрунтована. (Вібрує його мобільний.) Так, Серже… Давай… Внизу постав місце — Париж, дату і точний час…

АННЕТ: Це бозна-що!

АЛЕН (відходить і продовжує майже лагідним тоном, ледве стримуючи лють): …Точний час, коли ти його відсилаєш… Пиріжечок має бути гарячим… Ні, не «навряд чи означає». Краще «свідчить про те». Навряд чи означає — це надто мляво…

АННЕТ: Я слухаю це цілодобово — з ранку до ночі він висить на телефоні! Наше життя залежить від його мобільного!

АЛЕН: Хвилиночку… (Прикриває слухавку рукою.) Аннет, будь ласка, це дуже важливо!

АННЕТ: Це завжди дуже важливо. Те, що відбувається десь далеко, завжди подають як щось вельми цінне.

АЛЕН (повертається до мобільного): Ну, слухаю… Так… Ні, не «процес». Хай буде «маневр». Маневр, який відбувається по двох тижнях після річного звіту. І так далі.

АННЕТ: На вулиці, за столом, будь-де…

АЛЕН: …Дослідження — у лапках! Чуєш? Дослідження треба поставити у лапки…

АННЕТ: Все, мовчу. Капітулюю. А ще мене знову нудить.

МІШЕЛЬ: Господи, де наш тазик?!

ВЕРОНІК: Не знаю.

АЛЕН: …Просто процитуй мене: «Йдеться про жалюгідну спробу маніпуляції становищем…».

ВЕРОНІК: Ось тазик. Прошу, можете починати.

МІШЕЛЬ: Веро, що ти кажеш!

ВЕРОНІК: Усе гаразд. Тепер у нас є все необхідне.

АЛЕН: «…становищем та дестабілізацією мого клієнта», як заявив метр Рей, адвокат товариства «Ференц-Фарма»… Агенція «Франс-Прес», «Рейтерс», загальна преса, спеціалізована преса, словом, усюди… (Кладе слухавку.)

МІШЕЛЬ: Її знову нудить.

АЛЕН: Та що ж це таке!

АННЕТ: Дякую за турботу, любий.

АЛЕН: Але я справді стурбований!

АННЕТ: Що ж, даруй. Я не зрозуміла.

АЛЕН: Аннет, благаю! Ми ж не такі, як вони! Вони весь час лаються, шлюб їхній занепадає — не вступати ж нам із ними у перегони!

ВЕРОНІК: Гей! Чого це ви вирішили, що наш шлюб занепадає?! Хто вам дав право?..

АЛЕН (його мобільний вібрує): …Мені щойно його прочитали. Морісе, вам його зараз же надішлють… Авжеж, маніпуляція, маніпуляція зі становищем. До скорого. (Кладе слухавку.) Це не я сказав, а Франсуа.

ВЕРОНІК: Тобто Мішель.

АЛЕН: Справді, вибачте — Мішель.

ВЕРОНІК: Забороняю вам висловлюватися щодо нашого шлюбу!

АЛЕН: Тож і ви не висловлюйтесь щодо мого сина.

ВЕРОНІК: Але ж це різні речі! Ваш син напав на нашого!

АЛЕН: Вони ще діти, хлопчиська, а хлопчиська в усі часи дубасили одне одного під час перерв. Таке життя.

ВЕРОНІК: Ні!

АЛЕН: На жаль, так. Щоб замінити право сильного чимось іншим, потрібний досвід. Попервах право взагалі було рівнозначне силі.

ВЕРОНІК: Авжеж, у первісних людей. Але не в нашому світі.

АЛЕН: У нашому світі! Ану ж поясніть мені оце «в нашому».

ВЕРОНІК: Ви мене втомлюєте, мені зле від цих розмов…

АЛЕН: Знаєте, Веронік, я вірю у божество різанини. Це єдине божество, яке керує світом від його зародження. Ви ж цікавитесь Африкою… (до Аннет, яку нудить) Зле тобі?..

АННЕТ: Не звертай на мене уваги.

АЛЕН: Але ж я хвилююсь!

АННЕТ: Усе гаразд.

АЛЕН: Бачте, я щойно повернувся з Конго. Там восьмирічних хлопчаків навчають убивати. Ці діти можуть убити сотні людей — за допомоги мачете, «калашникових», метальників гранат — себто гранатометів. Тож, зрозумійте: коли мій син вибиває бамбуковим кийком зуб — хай навіть два зуби — своєму приятелеві у сквері Прапорщика Дюнана, я менше, ніж ви, схильний до розпачу та образи.

ВЕРОНІК: І помиляєтесь.

АННЕТ: Метальники гранат?!

АЛЕН: Авжеж, саме так кажуть там.

Аннет блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Як ви?

АННЕТ: О, чудово…

АЛЕН: Та що з тобою таке?! Що з нею, га?

АННЕТ: Це просто жовч, ось і все!

ВЕРОНІК: Не кажіть мені про Африку. Я в курсі всіх жахіть, які там відбуваються, я занурена в це вже кілька місяців…

АЛЕН: Навіть і не сумніваюся. До речі, прокурор Міжнародного кримінального суду відкрив розслідування злочинів у Дарфурів…

ВЕРОНІК: Гадаєте, мені про це невідомо?

МІШЕЛЬ: Та не заводьтеся ви! Заради всього святого!

Веронік кидається на чоловіка, гамселить його п’ястуками з ірраціональним відчаєм. Ален відтягує її.

АЛЕН: А знаєте, ви мені вже симпатична! ВЕРОНІК: Тільки не це!

МІШЕЛЬ: Вона всім каже, буцімто вона за