Читати книгу - "Божество різанини"

ВЕРОНІК: Ти казав мені, що ця ідея тобі була не до вподоби?!

МІШЕЛЬ: Здається, казав.

ВЕРОНІК: Здається?!

АЛЕН: Налийте мені — але трошечки!

АННЕТ: Хіба ти не збирався йти?

АЛЕН: Я що, не можу випити келишок, якщо пропонують?

Мішель наливає Аленові.

ВЕРОНІК: Подивися мені в очі і повтори, що ми не дійшли згоди щодо цього питання!

АННЕТ: Веронік, заспокойтеся, це не дасть жодних результатів…

ВЕРОНІК: А хто вранці заборонив їсти пиріг? Хто сказав — залиш шматочок для подружжя Рей?! Хто сказав, га?!

АЛЕН: Дуже мило з вашого боку.

МІШЕЛЬ: До чого тут це?

ВЕРОНІК: До чого?! Як — до чого?!

МІШЕЛЬ: Коли приймаєш людей, треба підготуватися.

ВЕРОНІК: Ти брешеш, брешеш! Він бреше!

АЛЕН: Слухайте, чесно кажучи, дружина довго вмовляла мене. Коли тебе виховують у мужніх ідеалах Джона Вейна, немає жодного бажання вирішувати подібні справи розмовами.

МІШЕЛЬ: Ха-ха-ха!

АННЕТ: А я думала, твій взірець — Айвенго.

АЛЕН: Ідеали ті самі.

МІШЕЛЬ: Вони доповнюють одне одного.

ВЕРОНІК: Доповнюють! Господи, Мішелю, годі принижуватись!

АННЕТ: Даремно я його сюди притягнула.

АЛЕН: Ну а чого ти чекала, цуцику мій?.. А й справді, кумедне прізвисько… Ти думала, що ми побачимо загальне примирення? Чудовий ром!

МІШЕЛЬ: Ага! Справді? «Кер-де-Шоф», п’ятнадцять років витримки, прямісінько з Санта-Рози!

ВЕРОНІК: А тюльпани — чия ідея? Я сказала: шкода, що немає тюльпанів, але не просила бігти зрання на Мутон-Дюверне!

АННЕТ: Веронік, не варто доводити себе до такого стану…

ВЕРОНІК: Тюльпани — це він! Він!

АННЕТ: Ми з Веронік сердимося. Дуже дивно, коли людина порівнює себе з Джоном Вейном та Айвенго — і при цьому боїться взяти у руки звичайнісіньку мишу!

МІШЕЛЬ: Годі! Досить із мене цього хом’яка!

Наливає Аннет рому.

ВЕРОНІК: А й справді, це ж смішно!

АННЕТ: А їй?

МІШЕЛЬ: Не думаю, що в цьому є потреба.

ВЕРОНІК: Налий мені, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Ні.

ВЕРОНІК: Мішелю!

МІШЕЛЬ: Ні!

Веронік намагається вирвати пляшку з його рук. Мішель опирається.

АННЕТ: Що на вас найшло, Мішелю?!

МІШЕЛЬ: Тримай! Пий, ну ж бо, пий!

АННЕТ: Алкоголь для вас шкідливий?

ВЕРОНІК: Добрий ром! Та де там, яка там шкода!.. (У неї підкошуються ноги.)

АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…

ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…

АННЕТ: Його звати Аленом.

ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться — я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя — досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…

МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!

ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?

МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.

ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!

МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.

АННЕТ: Брюно досі боляче?

ВЕРОНІК: Ні.

АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?

ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.

МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?

АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає — такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур — гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…

ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.

АЛЕН: Не має значення.

Пауза.

ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..

МІШЕЛЬ: Просто огидний.

AЛEH: Ви не пошкодували парфумів.

АННЕТ: Даруйте…

ВЕРОНІК: Ви тут ні до чого. Це я бризкала неуважно… Невже не можна поводитися простіше, чому все це повинне бути таким знесилювальним?

АЛЕН: Ви забагато міркуєте. Жінки взагалі забагато міркують.

АННЕТ: Оригінальна відповідь! Зіб’є з пантелику, еге ж?

ВЕРОНІК: Я не розумію, що означає «забагато міркувати». І не бачу сенсу в існуванні без чітких моральних принципів.

МІШЕЛЬ: То подивися на моє життя!

ВЕРОНІК: О, замовкни! Замовкни! Мені гидко від твоєї улесливості! Ти просто бридкий!

МІШЕЛЬ: Де твоє почуття гумору?

ВЕРОНІК: У мене його немає. І немає жодного бажання його набувати.

МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки — це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.

АННЕТ: Чудово!

МІШЕЛЬ: Стосунки і подружнє життя.

АННЕТ: Мішелю, вас ніхто тут не зобов’язує розкривати всі карти. Я вважаю це навіть певною мірою непристойним.

ВЕРОНІК: Йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?

АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!

АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.

АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.

АЛЕН: Що ж, може, й так…

АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!

АЛЕН: Так, але…

АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?

АЛЕН: Є зв’язок.