Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"

З-за дверей пробивася ледь чутний голос вчителя.

Вже десь біля двох хвилин я стою в коридорі і ніяк не наважуюсь постукати у двері й зайти в середину.

Я запізнилась.

Через незнання маршрутів автобусів, я пробігла цілий шлях самостійно. Задихаючись, і відчуваючи поколювання у боці я нарешті побачила фасад гімназії, але це вже сталося, лиш, після майже пів-години від початку першого уроку.

Вдихнувши на повні груди востаннє, я все ж постукала у ті кляті двері та зайшла в клас.

- Доброго ранку, вибачте будь ласка за запізнення. – Промовила виразно, споглядаючи на сивого чоловіка, який представився вчора, як мій класний керівник.

- Доброго ранку, я бачу вас не особливо цікавить навчання. – Відповів вчитель, повертаючись у мою сторону.

- Вибачте, будь ласка. – Ще раз повторила я, нервово зжимаючи у руці телефон.

- Досить не відповідально з вашої сторни, враховуючи те, що ви тут навчаєтесь лише другий день. – На це вже нічого не відповіла, лиш мовчки споглядала на чоловіка.

- Чекаю вас сьогодні у вчительській після уроків, напишете мені письмове пояснення. – Вимовив він це сідаючи за стілець, і уже розслабленіше добавив. – А зараз прошу вас підійти.

Я слухняно, ледь чутно ступаючи підійшла до вчительського столу, глянула тепер у сторону учнів, які теж мене розглядали.

Клас був заповненим.

Спочатку я знайшла очима Аду, яка сиділа там же і ледь помітно її посміхнулась кінчиками губ. Потім помітила, що моє вчорашнє місце справді було зайняте чорнявим азіатом з виразними рисами обличчя – Чон Чонґук, - так його звали, якщо вірити Аді. І лиш на мить пройшовшись поглядом по задніх партах, я помітила його, Техьон на мене навіть не дивився, вся його увага була прикута до його сусіда, який в цей час щось йому говорив.

- Як я вам вже сьогодні казав, у нашому класі буде навчатись нова учениця – Софія Розумкова. – Голос класного керівника заставив мене відволіктись від попереднього заняття і я знову глянула на нього. – Розкажи нам щось про себе, Софіє. – Додав він, і очікуючи глянув на мене.

Від такої уваги я дещо знітилась, ніколи не любила публічно виступати, але згорнувши ліву руку у кулак, так я робила часто, щоб зібратись і почала:

- Доброго ранку всім, як ви вже чули, мене звати Софія Розумкова. – У класі було тихо і всі уважно на мене дивились, ну крім двох за останньою партою, навіть увага сусіда Ади була прикута на мене і від всіх цих поглядів я знову почала пітніти. – Я, лише, нещодавно переїхала у вашу країну, і все тут для мене нове, це саме можна сказати і про школу, але мені тут дуже подобається і я прошу вас прийняти мене у ваш колектив. – Завершила я свою заготовлену наперед розповідь і вже повернулась до вчителя, очікуючи, коли він нарешті дозволить мені сісти.

- Софія, я чув це ім'я, мою бабусю так звали, ти часом раніше не жила в Болгарії?- Почувши це, я знову повернулась до класу, проклинаючи про себе темноволосого хлопця, який задав мені це питання, але ніяк не видавши це все ж ледь помітно йому усміхнулась і вже збиралась відповісти, але мене пербила його сусідка зліва.

- Це ім'я використовують не лише в Болгарії, якщо ти не знав. – Дещо глузливо дивлячись на нього, мовила темношкіра дівчина, волосся якої було зав'язане у високий хвіст.

- Так ти права, - перебила вже її я, - це ім'я досить популярне у всій Європі, зокрема в східній, і ні я не з Болгарії, я з України. – Сказавши це я знову глянула на вчителя, коли ж він мене нарешті відпустить.

- Добре, можеш сідати, і я сподіваюсь, що більше сьогоднішній інцидент не повториться.

Після цих слів моя скромна персона попрямувала  до третьої парти, біля вікна, яка за словами Ади по-справжньому пустувала.

- Що ж, а тепер я прошу записати вас домашнє завдання…

Через кілька хвилин після мого приходу продзвенів дзвінок, і після виходу вчителя клас зажив своїм життям: скрізь відчувався шум, сміх, крики.

А в цього вчителя сильний авторитет, раз він зміг вгамувати моїх нових однокласників, навіть вчора із набагато меншою кількістю учнів - вчителі справлялись не повністю.

По-трохи всі учні і я разом з ними почали збирати речі зі столів. Наступний у нас урок біології, який проходив на третьому поверсі.

- Привіт. – Зловила я по дорозі у клас Аду.

- Привіт, чому ти запізнилась? – Тихо відповіла вона мені, зараз вона знову була тихонею.

- Це довга історія, - я не хотіла їй цього розповідати, нікому не хотіла, і ненавиділа Техьона, за те, як він зі мною поступив.

- Зрозуміло. – Відповіла дівчина, скоса подивляючись на мене через окуляри. Її цікавило це питання.

Вона нічого не дізнається.

- Я щось пропустила?

- Ні. Нічого особливого, хіба що ти вважаєш бубніння цього старого цікавим. – Спробувала пожартувати вона. І збиралась вже усміхнутись, але через мить всі конспекти, які вона несла в руках були скинуті на підлогу так як її сильно штовхнув хлопець, який проходив повз.

Чон Чонґук.

Він разом із Техьоном і сусід, з яким вони розмовляли, коли я зайшла у клас, почали голосно ржати на весь коридор, і їх сміх підхопили інші.

- Хей, дурепа, дивись куди ідеш. – Промовивши це, хлопець розвернувся і почав наздоганяти своїх друзів, які вже встигли відійти.

- Ти в порядку? – нагнулася я і взялась допомагати дівчині.

- Так, це нічого, не вперше, цього слідувало б чекати. – Вимовила спокійно вона, теж збираючи речі.

- Він поводиться як дитина. – Не змогла стриматись я.

-  Так… Але краще вже так, це хоч не так образливо.

- Не образливо? Це все одно жорстоко,- скривилась я, - А інші… Такі ж самі, скажи хтось коли небудь заступався за тебе?

- Та годі тобі, мені не потрібні захисники, я думаю цей період пройде і він забуде про мене. – Піднялась дівчина і промовила це.

- Ти так думаєш? – Саркастично запитала я.

- Так. Я так думаю. – Грубо відповіла вона. – Якщо тобі щось не подобається, не спілкуйся зі мною, і у тебе не буде точно ніяких проблем.