Читати книгу - "Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван"

Ми йшли по стежці, що вела до човнів, які мали перевезти нас через озеро. Озеро було величезним, і на його протилежному боці, височіючи над водою, виднівся замок Гоґвортс. Його вежі піднімалися вгору, а вікна світилися теплим світлом, наче запрошуючи нас увійти. Це був не просто замок — це був символ усього, чого я ще не розуміла, але до чого вже була готова. Він здавався реальним, але водночас і казковим.

Коли ми сіли в човни, які самі попливли через озеро, я відчула якесь дивне відчуття спокою. Вода була чорною, гладкою, і віддзеркалювала зоряне небо. Холодний вітер гладив моє обличчя, і я відчула, як всередині мене щось змінилося. Я зрозуміла, що це був момент, коли минуле нарешті відпускає мене. Все, що я пережила до цього, залишилося за спиною. Попереду — нова сторінка.

Коли ми підійшли до берега, я помітила, як всі інші діти були захоплені красою замку. У їхніх очах світилося захоплення, а в деяких навіть трохи страху. Я ж відчула тільки рішучість. Тепер я знала, що була на порозі чогось величного, але я не дозволю страху контролювати мене. Я була готова.

Ми піднялися широкими кам'яними сходами, і коли Геґрід відчинив величезні двері, перед нами відкрився вестибюль. Він був величезним, ще більш вражаючим всередині, ніж я могла уявити. Кам’яні стіни піднімалися високо над головами, і весь замок ніби дихав історією. Це місце було не просто школою — це був світ, окремий від усього, що я знала раніше.

Нас зустріла жінка в строгому чорному одязі, яку Рон пошепки назвав професоркою Макґонеґел. Вона виглядала рішучою, але водночас у її строгому обличчі можна було побачити тінь доброти. Вона розповіла, що нас зараз розподілять по гуртожитках, і я відчула, як знову заколотилося серце. Не через страх, а через передчуття чогось важливого. Що б не сталося далі, це було початком мого нового життя.

Ми зайшли у Велику залу, і я мало не затримала дихання. Стеля була зачарованою — на ній сяяли зірки, ніби це був справжній нічний небосхил. Свічки, що літали у повітрі, додавали місцю ще більшої чарівності. Усе виглядало нереально, але водночас так затишно.

Я відчула, як мене охоплює легкий трепет. Це був момент, до якого я йшла всі ці роки, і тепер він настав. Мене зараз розподілять до одного з гуртожитків, і я знатиму, де моє місце в цьому світі.

Коли мене нарешті покликали до розподільного капелюха, я підійшла до стільця й сіла, відчуваючи, як весь зал затих, спостерігаючи за мною. Капелюх опустився мені на голову, і в цю мить я відчула, як щось всередині мене ожило. Це була не просто магія — це було відчуття того, що я знову належала до чогось більшого, ніж я сама.

Капелюх довго мовчав, ніби роздумував. Я теж чекала, зосередившись на тому, ким я була насправді. Усі ці роки я жила з тягарем спогадів, із відчуттям, що мене замкнули в чужому житті. Але тепер я знала, що маю шанс стати тим, ким мені судилося бути.

"Грифіндор!" — вигукнув капелюх нарешті, і я відчула, як у залі вибухнули оплески. Я піднялася зі стільця, вдихнула на повні груди й зробила свій перший крок до нового життя.

Моя нова глава почалася.