Читати книгу - "Казино «Руаяль», Ян Ланкастер Флемінг"

Але в еклектичній витонченості казино «Руаяль», у стилі бароко «Негреско»[76], від якого віяло вікторіанською елегантністю та розкішшю, було дещо величне, і в 1950 році Руаяль потрапив у поле зору паризького синдикату, який орудував величезними коштами, що належали емігрантам-вішістам[77].

Після війни друге життя отримали Брайтон, за ним — Ніцца. Виявилося, що ностальгія за безтурботними, золотими часами минулої розкоші може стати джерелом прибутку. Казино повернули давніший білий із позолотою колір, салони пофарбували у блідо-сірий, з темно-бордовими килимами та шторами. Стелі прикрасили велетенськими світильниками. Сади причепурили, фонтани відремонтували, а два головні місцеві готелі — «Сплендід» та «Ермітаж» — підновили, пофарбували і розширили у них штат прислуги.

Навіть облуплені фасади містечка та vieux-port[78] підновили так, щоб ті виглядали привітно, а центральна вулиця весело заблищала вітринами нових крамниць відомих паризьких ювелірів та кутюр’є, яких спокусили безплатною орендою і райдужними перспективами, незважаючи на швидкоплинність курортного сезону.

Ось тоді для організації великої гри в казино у місто приманили синдикат Магомета Алі, й нарешті в «Курортній Асоціації Руаялю» зажевріла надія змусити Ле-Туке поступитися частиною скарбів, відібраних у сусіда по пляжу.

На фоні таких блискучих декорацій, щедро залитих сонцем, Бонд чітко відчував, наскільки похмура роль, яку йому випало зіграти в цій драмі, та як вона дисонує з амплуа інших акторів, тут задіяних.

Він знизав плечима, немов відганяючи думки, викликані скоробіжною слабкістю, обійшов будівлю і спустився по рампі в підземний гараж. Бонду спало на гадку перед зустріччю в «Ермітажі» здійснити невеличку прогулянку вздовж узбережжя і подивитися на віллу Ле Шифра, а потім повернутися іншим шляхом, доїхавши до автостради, що вела у Париж.

Автомобіль був єдиним хобі Бонда. Він ще в 1933 році придбав майже новий «Бентлі» з двигуном чотири з половиною літри[79]. Всю війну машина простояла в надійному гаражі, а потім у Лондоні щорічно її оглядав колишній механік заводу «Бентлі», який працював у майстерні неподалік квартири Бонда в Челсі та який ставився до неї зі запопадною увагою. Бонд керував автомобілем агресивно й упевнено, майже з чуттєвою пристрастю. Це був купе-кабріолет з насправді відкидним верхом військово-морського сірого кольору, що легко тримав швидкість дев’яносто миль і мав запас потужності ще миль тридцять на годину.

Бонд вивів автомобіль із гаража, проїхав по рампі, й невдовзі оглушливий рокіт дводюймової вихлопної труби лунав на обсадженому деревами бульварі, а потім по жвавій центральній вулиці містечка, поки не дістався піщаних дюн у напрямку півдня.

За годину Бонд увійшов до бару «Ермітаж» і вибрав столик біля одного із широких вікон.

Приміщення виглядало розкішним завдяки атрибутам маскулінізму — вересовим люлькам та грубошерстим фокстер’єрам — що у Франції символізували високу статусність. Інтер’єр виблискував полірованими меблями червоного дерева, оббитими шкірою з мідними заклепками; фіранки та килими були синього кольору. Снували офіціанти, одягнені в смугасті жилети і фартухи зі зеленого сукна. Бонд замовив «американо» і взявся роздивлятися розсипи відвідувачів, одягнених елегантно, але без відчуття міри, судячи з усього, переважно парижан. За столиками точилися жваві багатозначні розмови, що створювали театрально-компанійську атмосферу «l’heure de l'aperitif»[80].

Чоловіки час від часу замовляли собі нові пляшки шампанського, жінки — сухе «мартіні».

— Moi, j'adore le «Dry», — жваво вигукнула за сусіднім столиком юна особа своєму вдягненому не за сезоном у бездоганний твідовий костюм супутникові, який пожирав її масляними карими очами з-понад дороженної складаної тростини від «Hermes», — fait avec du Gordon's, bien entendu[81].

— D'accord, Daisy. Mais tu sais, un zeste de citron[82]...

Краєчком ока Бонд помітив на тротуарі перед баром високу постать Матіса, який жваво прислухався до темноволосої дівчини в сірому. Матіс підтримував супутницю під руку, трохи вище ліктя, але парі, одначе, бракувало близькості — через іронічно-відсторонений вигляд дівчини, який робив їх двома окремими людьми, а не парою. Бонд помітив, як вони увійшли з вулиці в бар, але, дотримуючись правил гри, продовжував витріщатися на перехожих за вікном.

— Месьє Бонд? — почувся голос Матіса з удаваним здивуванням. Бонд зобразив хвилювання і підвівся на ноги. — Невже ви сидите на самоті? Чи на когось чекаєте? Можу я відрекомендувати вам мою колегу, мадемуазель Лінд? Люба, це — той джентльмен із Ямайки, з яким я мав задоволення спілкуватися нинішнього ранку.

Бонд увічливо, але стримано вклонився.

— Для мене це честь, — звернувся він до супутниці Матіса. — Я тут сам. Чи не бажаєте приєднатися? — присунув їй стілець і, поки гості влаштовувалися за столом, покликав офіціанта та, незважаючи на протести Матіса, замовив напої — «Fin à l'еаu»[83] приятелю і «бакарді»[84] дівчині.

Матіс та Бонд жваво обмінялися фразами про погоду та перспективу відродження минулої величі Руаяль-лез-О. Дівчина сиділа мовчки. Вона взяла сигарету, що запропонував Бонд, оглянула її, а потім вдоволено й без манірності запалила, глибоко затягуючись і стримано випускаючи дим через рот та ніздрі. Її рухи були легкими, точними і без натяку на сором’язливість.

Бонд гостро відчував її присутність. Розмовляючи з Матісом, час від часу повертався до неї, ввічливо намагаючись залучити до бесіди і заразом скласти враження.

Смоляно-чорне волосся дівчини було рівно підстрижене нижче потилиці й красиво обрамовувало витончену лінію підборіддя. При кожному русі голови густі пасемка закривали обличчя, але вона не поправляла зачіску. Широко посаджені темно-сині очі споглядали за Бондом щиро, з відтінком іронічної байдужості, яку, роздратовано довелося визнати йому, закортіло розвіяти. Легка засмаглість на обличчі не мала й сліду косметики, за винятком пухких та чуйних уст. Рухи оголених рук були скупими, і в цілому дівчина справляла враження стриманої аж до нігтів — коротко підстрижених та нефарбованих. На шиї блищав простий золотий ланцюжок із широких пласких кілець, а на безіменному пальці правої руки красувався перстень із великим топазом. Середньої довжини сукня із сірого «soie sauvage»[85] мала прямокутний виріз і спокусливо обтягувала принадливі груди. Від вузької, але не худої талії розходилася дрібними зборками плісирована спідниця. Тридюймовий завширшки прошитий чорний ремінь огортав талію. Чорна, теж прошита вручну «sabretache»[86] лежала на стільці поруч, разом із широкополим капелюшком зі золотистої соломки, тулія якого