Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Та куди мені, ветерану якоїсь там війни, подумав Ярема.

Авжеж, Ядвіга мала особисто керувати підготовкою до святкування — без її присутності жодні справи у маєтку не відбувалися, а якщо й відбувалися, то вкрай рідко і, певна річ, на далекому від гідності рівні.

Пані Ярова піднялася навшпиньки, Ярема слухняно пригнувся отримати теплий цілунок в чоло, і жіночка енергійно подріботіла далі. Характерник на якусь мить розгублено застиг, а потім рушив, куди ноги понесли. Усміхався слугам, що вітали панича з поверненням додому — трапилося кілька нових облич, але решта працювала в маєтку ще з часів його дитинства — поки думки гасали переляканими козенятами.

Шлюб? Дружина? Обирати когось на все життя? Він не готовий! Власний дім, господиня... Псякрев, це не про нього. Може, колись згодом, але не зараз!

Та його думки навіть слухати не будуть. Усе вирішено. Воля батька — то як дамаська сталь. Мамуньо, крім кандидаток на почесний титул дружини Яреми Ярового, напевно, вже й дату весілля призначила.

Родинна діброва зустріла сіроманця шелестінням свіжого темного листя. Чи то дерева змаліли, чи він виріс з часу останніх відвідин... Коли це було? Здається, якихось два роки тому, після повернення з війни — саме перед тим, як дід Микола знову відправив його на Північ.

— Здрастуйте, тату, — Ярема з усмішкою провів рукою по стовбуру. Під пальцями розлетілися червоні іскри: його чекало повідомлення. Нічого, почекає ще трохи. — Підклали ви мені величезну свинюку! Мабуть, знаєте про це, бо мамуньо, напевно, до вас приходила обговорити свій підступний план.

Дуб гойднув гіллям.

— Як у чистому полі гарматний постріл зловив! Не хочу я весілля. Та хіба мене послухають? — скаржився Ярема. — Мені двадцять три роки, здоровий бугай, ветеран Острівної, а поряд із мамуньо досі як малий хлопчисько! Як ви тільки вправлялися з її норовом?

Батьків дув мовчав. Інші дуби, його прадіди і прапрадіди, прислухалися до розмови.

— Не так я уявляв свій перший день удома, — Ярема дістав люльку, але одразу ж забув про неї. — От скажіть: хіба я не сам маю обирати дружину, як обрав колись вовчу стежку — самостійно! Чи шляхтич не має такого права?

Характерник був певен, що тато пристав би на його бік.

— Розумію, воля батьків свята. Але ви, наприклад, маму покохали без бабусиного примусу. І самотужки її руки добивалися! Чому я так не можу? Чому...

— Агов! Яремо!

До діброви крокував старший брат.

Яків Яровий удався в матір: невисокий, тендітний, проте з шляхетською поставою та вольовим підборіддям. Брати були напрочуд різними — кремезний Ярема мав кучері кольору червоного золота, навесні на його щоках і переніссі розквітали веснянки, а волосся тендітного Якова було радше світло-русявим, аж ніяк не рудим.

Ядвіга Вишневецька перед заміжжям поставила Степану Яровому умову: її первісток ніколи не стане на вовчу стежку. Степан погодився. Якова ледь не з пелюшок готували до кар'єри політика, і то був напрочуд удалий вибір — у кулуарах Червоної Ради він почувався як сокіл у небі. Ярему тішило, що йому не випало народитися першим.

Яків ніколи не шукав Яреминого товариства. Брати спілкувалися нечасто — у дитинстві через велику різницю у віці, а дорослими обидва усвідомили, що відрізняються не тільки роками та зовнішністю.

Обійнялися.

— Ого! Ну й бородисько у тебе, — гукнув ретельно виголений Яків. — Справжня коса! На північний манер заплів?

— Так зручніше, — пробасив сіроманець.

— Чув, що мама тебе оженити вирішила.

— Дізнався про її плани кілька хвилин тому, — скривився Ярема. — Схоже, мені не викрутитися.

— Не викрутишся, брате, — погодився Яків. — Воля покійного батька свята! Мама, напевно, вже не тільки дівчат знайшла, а й домовилися про суми посагу, віни та привінку... Якщо буде за що давати привінок, авжеж.

Посаг нареченої молода родина витрачала на спільне господарство, віну нареченого давали дружині на випадок смерті чоловіка, а привінком звався додаток за збережену до весілля цноту нареченої.

— Дякую, братику, підбадьорив, — похнюпився Ярема.

— Кажу як є, — розсміявся старший. — На додачу дам невелику пораду: обирай дружину, як у мене — тиху та слухняну. Аби наказів слухалася і не вередувала.

— Наче про кобилу говориш.

— Різниця невелика, — підморгнув Яків.

Якби тут стояла Катря Бойко, він уже мав би на одне вухо менше, подумав Ярема.

— Як справи у Північному альянсі, пане аташе? Варяги очуняли після поразки?

— Живуть потроху. Зализали рани, сплачують контрибуції, — Ярема кілька секунд вагався та продовжив: — І готуються до нової війни, зробивши висновки з попередньої. Ті острови добряче покропило кров'ю Альянсу. Тепер це справа їхньої честі.

— Мир — то лише підготовка до нової війни, — процитував Яків. — Сподобалися північні мандри?

— Краї прекрасні, — кивнув Ярема. — І Швеція, і Норвегія, і Фінляндія... Не можу обрати, яка сподобалася найбільше. Суворі краєвиди, пиво непогане, чудова рибна кухня. Є там щось близьке моєму серцю, але все одно чужина. Тому тішуся, що я вдома.

— Допоки Орден не відправить на роги до іншого чорта, — докинув Яків.

Чи нотка зневаги почулася йому?

— Вовча стежка, — стенув плечима Ярема. — А ти як ся маєш? Як дружина, як мала?

— Усе добре. Мала росте, Марічка чекає на другу дитину.

— Вітаю, братику.

— Не з тим вітаєш, — усміхнувся Яків, кілька секунд насолоджувався нерозумінням на обличчі Яреми, нарешті продовжив: — Я йду в гетьмани.

Характерник присвиснув.

— Справді, цьогоріч вибори... Бачу, ви змовилися ошелешити мене новинами, коли я ще й із дороги не виспався. Де ж твоя охорона, пане великий цабе?

— Скоро я без неї і кроку не ступлю, але то станеться після привселюдного оголошення, що відбудеться за тиждень. Насолоджуюся останніми днями спокійного життя, — Яків витяг з-за ременя оздоблений золотом декоративний пірнач і замислено покрутив його в руці — Маю підтримку майже всіх правобережних полків. За булаву зі мною позмагається Борислав Нічога. Чув про такого?

— Герой Стокгольму? Всі про нього чули.

Яків поплескав пірначем по долоні. Начищене червоне золото бризкало сонячними зайчиками.

— Сильний супротивник. Лівобережжя за нього, — продовжив старший брат. — Доля булави залежить від чорнорадників із серединних полків. Особливо Наддніпрянщини.

— Звучить непросто, — Ярема подумав,