Читати книгу - "Відьма у покарання, Ксенія Антресоль"

Ліда

– Бачу, тобі подобається Борис, – поруч стає Колян.

– Ох так, він красунчик, – завзято відповідає Клара.

– Ну тоді залазь на нього.

– Ви що здуріли? Спочатку напоїли, а тепер хочете, щоб вона втрималась на цьому монстрі? Цього не буде, – знову тарас намагається захистити мою честь.

– Тарасику, не хіпішуй. Лідія на тренажерах таке витворяє, що колінками горіхи може колоти. А Борис ще благатиме про милість.

Під регіт хлопчиків, я вилізла на Бориса, міцно стиснула  його ногами і вчепилась в ошийник.

– Готова, – кивнула Коляну і він віддав наказ увімкнути бика, а разом з ним і музику. 

Легкі поштовхи змінювались на сильніші, поки не перейшли в шалені. Я згрупувалась і трималась всім тілом, поки бика ковбасило не на жарт. Клара права, всі ці вправи на зведення та розведення ніг в рази страшніші за цього милого бичка набитого тирсою.

Борис брикався, як міг, а потім почав крутитись. А коли я вхопилась за кільце в його носі, то на додачу він ще й мичати почав, наче дитя сатани. Почула б я таке у будь-який інший день, то вже відійшла в інший світ від страху, але зараз це не аби як веселить мене. Висновок один – Клара і її жага до пригод погано на мене впливають. Але в цій пригоді є і плюси – я ще ніколи так відчайдушно не сміялась.

Хлопчики підбадьорювали мене, як могли, хтось кричав, хтось підсвистував, але всі як один усміхались. А тому я зняла з голови свій відьомський капелюх і розмахувала ним над головою в найкращих традиціях родео.

– Ти здивувала мене Клараліда, – схвально стиснув моє плече Колян, коли я злізла з Бориса. – Ще одне випробування і ти вільна. Звісно, можна було б на цьому і закінчити, але мені вже просто цікаво. Ходімо.

– Ти в порядку? – обійнявши мене за плечі запитав Тарас. – В голові не паморочиться? Не нудить? Ми можемо піти звідси, ти тільки скажи.

Я б могла піти в будь-яку мить, але моя цікавість знову ризикує моїм здоров'ям і я закидаю до рота м’ятну цукерку за рецептом бабусі, щоб призупинити нудоту.

– Все добре. Швиденько справимось з новим завданням і потанцюємо.

Повертаємось до головної зали, де хлопчики вже скупчились біля дартсу.

-Тобто після того, як ваш бик її добряче покрутив, ви хочете, щоб вона зосередилась і поцілила в мішень?

– Саме так, – посміхнувся Колян. 

-Ставати на цю позначку? – запитую, побачивши на підлозі лінію намальовану фарбою.

Колян киває, а худенький хлопчик вкладає мені в руки дротики. 

Виставляю один перед обличчям прицілюючись, а коли кидаю то поцілюю лише у шістку. 

Натовп розчаровано гуде. Схоже та те, що вони вже за мене вболівають. Ну крім Коляна звісно, бо він і словом не обмовився, що в дротиках зміщений центр тяжінням. 

Знову виставляю дротик вперед і цього разу з урахуванням погрішності влучаю в десятку. Хлопчики радісно кричать на мою підтримку, а я вирячівшись дивлюсь на дротик з пір'ями у центрі кола, бо це точно не моя заслуга. У мене в таких справах дві руки ліві.

Поки у Клари не пропав запал запускаю й ті дротики, що залишились і вони летять точно в ціль. 

Залом шириться гул підтримки, який в мить стихає при появі нового гостя на вечірці, а саме мужика в пафосному костюмі короля.

– Що ви тут влаштували? – озлоблено кричить. – Ви де мали бути? 

Колян поруч кидає погляд на годинник й чортихається.

– Щось сталося?

– Через тебе ми пропустили сходку, – якось не дуже засмучено відповідає.

– Вибач.

– З тобою було значно веселіше, – усміхається, поки король продовжує верещати, пускаючи з рота піну. – Приходь наступного року Клараліда, – шепоче на вушко, трохи нахилившись в мій бік. – Обіцяю не влаштовувати більше випробувань, – широка посмішка розпливається на вуглуватому обличчі чоловіка.

– Колян, ти де? Чорти б тебе вхопили. Вже майже дванадцята. Нагадати тобі, де ти мав бути? У нас був лише один день ..

– Вже дванадцята? – беру руку Колі і розвертаю її до себе годинником. – Нам теж вже треба йти.

– Ти що Попелюшка й опівночі перетворишся на гарбуз? – засміявся Колюня, хоча весь цей час недобитий король кричав саме на нього.

– Здається, ти не зовсім уважно читав цю казку. Але наступного разу я тобі все поясню.

– Тобто ти прийдеш наступного року? 

– Навіть не сумнівайся, – стаю навшпиньки і цілую в щоку велетня Коляна, який в мить покривається червоним рум'янцем і тепер більше схожий на Колюню. – І ще, – пристально дивлюсь йому у вічі, – ніколи та нікому не дозволяй розмовляти із собою таким тоном, – киваю не все ще кричащого мужика.– Ти ніякий не Колян чи Колюня, ти – Микола. Великий, мужній, сміливий Микола. І завжди пам'ятай про це.

У Миколи навіть плечі розправились і здається він став ще вищий. 

– До зустрічі наступного року, – торкаюсь плеча чоловіка, й рушаю до виходу, тримаючи за руку Тараса. 

Поспішаючи, обходжу тіло Віталіка, який все ще спить на підлозі і якого ніхто не трогає, а він як закричить:

– Вісссскі! – сідає, – віскі з колою не мішать, я п'ю не розведене, –  і знову у відключку. 

Ох і болітиме у нього завтра голова через похмілля, а серце від думки, що його перепила відьма. 

Коли ми опиняємось на вулиці, до півночі залишається лише п'ять хвилин і нам конче необхідно потрапити знову в офіс. 

Вечірка триває лише до дванадцятої і нам треба покинути її, як і всім іншим, через турнікет, засвітивши перепустки, інакше система покаже, що ми все ще в будівлі і нас будуть шукати. 

– Зараз викличу таксі, – дістає телефон Тарас.

– Тут декілька кварталів до офісу, а таксі буде їхати цілу вічність.

– Ти пропонуєш бігти?

– Краще, – посміхаюсь наче Грінч, побачивши вздовж дороги електросамокат.