Читати книгу - "Відьма у покарання, Ксенія Антресоль"

Лідія

– Може краще я покермую, – в десяте пропонує Тарас, після того, як я на швидкості зістрибнула з тротуару. – Ти трошки випила, – обережно так додає.

– З нас двох пив лише ти, а я так, пригубила, – сміюсь, а Тарас притиснувся до мене ближче. Лякливий який. – Не бійся. Моя бабуся знахарка і вона обожнює експерементувати. Її новинка, це пігулки, щоб не п'яніти, скільки б ти не випив. Тому зараз я тверезіша за тверезих.

– А можна і мені одну, щоб в голові не паморочилось?

– Нііі, вони призначені лише для жінок, щоб ті не п'яніли і не було спокуси подзвони колишнім, щоб віддатись їм на розсуд. Тому цей винахід і має назву “Сльози колишніх”. Нехай заплачуть всі, кому ми не дістались, – доспівую в кінці.

– Що? – голосно вигукує, сіпнувшись.

Ну чого так волати? подумала я, похитнувшись і ось ми вже летимо, в припарковані біля офісу стоги соломи. То ось для чого вони.

– Тримайся, – міцні руки хлопця, притягують мене до себе і я опиняюсь притиснутою до великого тіла Тараса. А якщо бути точною, то лежу поверх нього. Не найгірший варіант. Я б сказала ідеальний. 

Наші погляди зустрічаються і подих стає один на двох, настільки близько ми один до одного. Здається ось-ось я знову відчую його поцілунок на своїх губах…

– Тільки не кажи, що ви збираєтесь цілуватись, коли у мене залишилось лише декілька хвилин, – промовляють мої вуста, а сама я підводжусь на ноги. – Толік, а ну виходь! Нам ще у вікно лізти, а з цими, каші не звариш.

– А я вже думав, що ти зникла, раз дозволила їм це неподобство, – посміхнувся хлопець. – Полізли.

Толік підставив руки, підсаджуючи мене і я вправненько так прослизнула у вікно, гучно завалившись на підлогу. Добре що в цей час нікого не було в курилці, щоб побачити моє приземлення. Та й хто буде тут травитись, коли вже можна вийти на вулицю. 

– На місці, – промовив Толік, опинившись всередині та зачинивши за собою вікно.

– Ну ось і прийшов час прощатись, – промовила пошепки моїми губами Клара, наближаючись до Толіка. – Ти найкращий кіт якого я коли-небудь зустрічала, – провела рукою по волоссю й притиснула долоню до щоки. – Я буду сумувати за тобою весь рік.

– Не думай про те, скільки часу ми не побачимось, моя відьмочка, – так само торкнувся моєї щоки, не відводячи погляд, який промовляв значно більше ніж його вуста, – думай про те, що ми нарешті зустрілись і цей зв'язок непорушний на віки, – притягнув мене в обійми і я відчула, як лине до нього Клара, а потім… розчиняється.

– Здається, мій кіт таки знайшов свою відьму, – першим заговорив Тарас, після того, як ми покинули курилку. 

– А моя відьмочка зустріла свого фамільяра, – тишком глянула на чоловіка, який у своєму чорному класичному костюмі виглядав наче секс-символ всіх часів та народів і зовсім вже не нагадував веселуна Толіка.

– Їй пощастило, що ним виявився кіт, – пропускає мене вперед через двері й ми опиняємось на вулиці. – Прямо класика жанру – відьма і чорний кіт.

– Для відьми походження фамільяра взагалі не має значення. 

– Ну не скажи, куди приємніше мати поруч вихованого кота ніж, наприклад, балакучого гуся. 

– Гусак теж може стати вихованим, якщо пригрозити попатрати його.

– То Клара на стільки кровожерлива? – його брови здивовано полізли вгору, але ледь помітна посмішка не сходила з обличчя.

– Звісно що ні, але за необхідності, такий спосіб перевиховання має право на існування.

– Я вже починаю переживати за свого друга.

– Ти ж казав, що він вихований, а значить йому нема чого хвилюватись, – легенько штовхаю його в плече.

Ми вели ні до чого не зобов'язуючу розмову, про наші другі сутності, але не наважувалися заговорити про нас. Справжніх нас. Те, що ми відчували один до одного заворожувало і водночас лякало. Бо історія точно не пам'ятає випадків коли тяжіння між людьми було набагато сильнішим, ніж зв'язок між їх магічними сутностями.

Вперше, дивне відчуття накрило мене в курилці, коли він взяв мене за руку. Наче розряд струмом, що торкнувся кожної клітинки. А потім той майже поцілунок. Щось зависло тоді в повітрі. Щось невловиме. Але що саме? 

– Моє таксі, – киваю в бік автівки, яка зупиняється навпроти.

– Коли ти…

– Магія, – підморгую. – І мобільний додаток, – показую екран телефону на якому висвітилось повідомлення про прибуття замовленої автівки.

– Коту пощастило отримати на день народження відьму у подарунок, а мені пощастить побачити тебе знову? – відкриває для мене дверцята автівки і я стаю по інший її бік. 

Ось він, мій шанс перевірити свою теорію. Впевнитись, що я не зійшла з глузду, що дах мій не поїхав, а клепки на місці.

Накриваю руку, що тримає дверцята, своєю, встаю навшпиньки й тягнусь до нього. Дивується, але одразу подається вперед зустрічаючи мої губи й притискається до них в палкому поцілунку.

Знову. Знову ці феєрверки. Вибухають один за одним збиваючи дихання та затуманюючи розум. Значить не здалося. 

– Що за чортівня?! – обурюється водій, заводячи автівку й тим самим перериваючи наш поцілунок.

– Так з якого ти казала відділу? – задоволено посміхаючись, шепоче прямо навпроти моїх губ. 

– А я і не казала, – сідаю в автівку.

– Ти пропонуєш мені квест? Я може і новенький, але компанія не настільки велика, щоб я не знайшов тебе, – нахиляється, заглядаючи в середину, – Бухгалтерія? Ні, скоріше за все відділ маркетингу, – веселиться, роблячи припущення в очікуванні на мою реакцію, а я просто тону в безодні його очей.

Серцем я відчуваю, що такий зв'язок буває раз і на все життя, але головою розумію, що не можу віддатись почуттям поки до кінця не розберусь в тому, що відбувається. Одна справа хлопчик на ніч, а зовсім інша – на все життя. І чоловік по той бік явно не збирається бути першим варіантом.

– Я пропоную завершити наше знайомство на цій приємній ноті, – тягну на себе дверцята, закриваючи їх, але приспускаю скло. – Відьма раз на рік це подарунок, а на кожен день – покарання.