Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ні ні ні, мені такого не потрібно – лише від руки найкращого майстера (підсміюючись) і в найкоротші строки, щоб фарба не висохла. Я ж до речі тут чув про твою репутацію, і тому не сумніваюсь у виборі іконописця. Чи не так? – несподівано звернувся він до Івана Родіоновича, який стояв зовсім поруч.

         – Так… Так, це правда, мій батько найкраще пише ікони.

         – Батьку, ти чув ці лестощі від свого сина? – посміявся Андрій Прокопович.

         – Чув, чув, – зітхнув Родіон Михайлович.

         – Ну, тоді я пішов, до побачення, – промовив Андрій Прокопович. В дверях його зупинив Родіон Михайлович.

         – Я не зроблю ікони до неділі. Це фізично неможливо для мене. На наступному тижні візьмусь, але зараз я дуже зайнятий.

         – В такому разі скажу бідним дітям, що найкращий іконописець Києва відмовився робити для них ікони, – награно сказав Андрій.

         – Нічого не треба казати, вас прошу, на наступному тижні. Це велике замовлення.

         – Батьку, краще відкладай всі інші справи та роби ці ікони. В мене одна проблема, і мені потрібні для її вирішення гроші, – прошептав Іван Родіонович старому.

         – Гроші? – несподівано вмішався Андрій. – Якщо тобі потрібні гроші, то я тобі можу допомогти. Ти ж не проти, батьку?

         – Не знаю навіть, ви ж тільки вчитель? – запитав Родіон Михайлович.

         – Вчителем себе не називаю, бо у нас Вчитель один – Христос.

         Ця фраза Андрія Прокоповича в подальшому неабияк вплинула на його репутацію в оточенні сім’ї Куприненко. Відповідно, він став часто цитувати Біблію (бо ж досліджував її ретельно) навіть в звичайних мирських кругах, де обов’язково траплялись атеїсти, яких Андрій Прокопович, на здивування, полюбляв.

         – Твоє повне ім’я, прізвище та по батькові, сину, – попрохав Андрій Прокопович.

         – Іван Родіонович Куприненко. А це навіщо?

         – Для співпраці я повинен знати твоє ім’я, так? Ну а ти, я так розумію, Родіон, згодився?

         – Не знаю, кажу. Що ж ви робитимете? – спитав Родіон Михайлович, вже видно, не виношуючи присутність Андрія.

         – Проста робота, знаєш, на користь людям, – непевно відповів Андрій Прокопович.

         – На користь людям? – нахмурив вже брови Іван. – Мені зараз гроші потрібні, розумієте?

         – Іване, ми це особисто обговоримо детальніше, і ти все зрозумієш, тільки не спіши; спішка протилежна досконалому світу. Просто в цьому разі я б хотів запевнити тебе, що все вийде тільки в тому разі, якщо твій батько напише ікони до найближчих вихідних (кивнув Родіону Михайловичу).

         Навіть щирого філантропа Родіона це вже дратувало. Він відчув, що ним маніпулює цей викладач недільної школи за допомогою його ж сина! Проте водночас він цитує Біблійні моралі. З цього в його голові виникла дика суперечка щодо особистості Андрія Прокоповича: з однієї сторони – загадковий маніпулятор, нігіліст, нахаба, а з другої – педагог, богослов, та врешті клієнт! Клієнт, який, все ж, перевищив свої повноваження та вліз в особистий простір тяжких батьківських відносин. «Якщо він справді хоче допомогти моєму бідному синові в ДОБРИХ ділах, то я просто повинен згодитись, – думав Родіон Михайлович. – Але ж як бути з іконами?.. Це неможливо, Боже, неможливо!».

         Його ж син, Іван Родіонович, слідкував за всім цим наче з висоти пташиного польоту – без участі в розмові, проте з ретельною допитливістю, чіпляючись до кожного слова Андрія Прокоповича, як до тяжкої Просвітницької філософії. «Цей розумник (Андрій Прокопович) явно при грошах. Але ж він жорстокий, ох жорстокий, він садист! Так, розумний садист! Лише прикидається віруючим, а насправді саме він убив Бога! Надлюдина – от хто він! Саме втілення великого Ніцше!» – спалахнув в своїй душі Іван Родіонович. До філософії Ніцше він відносився як до найвеличнішого напряму в науці. «Онук Діоніса» – так прозвав себе сам Іван Родіонович під екстазом розпусти.

         – Ну гаразд, тепер я остаточно піду, – сказав Андрій Прокопович.

         – Я з вами! – вигукнув Іван Родіонович. – Батьку, про мою дружину розкажу пізніше! – і вийшов разом з Андрієм.

         В коридорі іконописної майстерні Андрій з Іваном не говорили зовсім. Тільки вийшовши на свіже повітря, вони обмовились лиш кількома словами.

         Родіон же Михайлович, залишившись наодинці, опинився в глибокому сум’ятті. Щось відчайдушно терзало його душу; він не знав що тепер робити: чи ікони писати для Андрія чи йти починати розписувати храм на Оболоні. Одне тільки було ясно – не отримає він спокою на свій день народження. Та й починати трудитись йому краще в найближчі хвилини.

         Зітхнувши, іконописець розвернувся до мольберта, на якому все ще стояв готовий образ Олександра Свірського.

         – Ах, а Сашко ж не забрав ікону!

*  *  *

         Звертаючи з Лаврської вулиці на Бутишів провулок, схожий по своїй архітектурі на тихенькі, вузькі околиці Львова, та проходячи по ньому до найближчого перехрестя, ми зустрінемо чудовий по своїй атмосфері бар, обвішаний колоритними картинами Енді Уорхола. Заходили туди зазвичай люди неабиякі, – одначе, все одно задля порочних, але благородних в народі цілей, таких як розпивання віскі з курінням кальяну. Саме сюди зайшли Іван та Андрій осіннім вечором 28 листопада.