Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Сиділи у самого шинквасу, на якому стояв невеликий штоф «Джек Деніелс»,  наполовину випитий. Друзі в цілому вихилили вже шістсот грам віскі. Андрій Прокопович тримався впевнено, наче й зовсім не пив; Іван Родіонович вже говорив дурно та розпливчато; погляд його говорив про повний розлад розуму. Бармен, наливаючи сьому чарку, дивився на Івана з докором, немов говорив йому: «Ах, який же він вилупок, а в нього напевно і жінка є, і діти, а я йому тепер наливаю, щоб ще похмелятися». Андрій Прокопович від сьомої не відмовився, але на здивування свого друга, випив одразу, без тосту. Це доволі образило Івана, й він одразу перейшов на серйозні теми (бо ж до того говорив про нісенітниці, які часто приходять в голову людям «під шафе», – звісно, це надто втомило Андрія Прокоповича, і він навіть збирався вже йти).

         – Я хочу запитати, – почав Іван Родіонович, – що за робота в тебе? Це ж не хуйня якась, про яку ти говорив у батька, так?

         – М-да, – зітхнув Андрій Прокопович, слідкуючи за станом Івана. Несподівано він повернув голову до вхідних дверей та показав пальцем на відомий фоторпортрет Аль Капоне, що стояв лівіше від виходу, та сказав: – Бачиш його? В нього робота була подібна до твоєї. Істину кажу, Іване, а істина тебе вільним зробить!

         – Яка істина!? Бог був істиною, але Бога убили, значить і істини нема. Нема і все! Але я, блядь, щось не зрозумів, про яку ти роботу мені зараз говориш.

         – Не поговоримо зараз про це. В тебе очі вже червоні – засидівся, – Андрій Прокопович взяв невелику паузу. – Але наливай нам ще по сто, бо знаю, що нам з тобою подобається ця водичка, як вона в чарці світиться, як наливається… Буває, потім кусає боляче, тупо, але нам це ні до чого, правда?

         На Івана Родіоновича ця промова сильно вплинула, проте тільки на мить. Він поклав було чарку, все думав щось, та думав… Ніяк не міг зосередитись на тому, що хотів – гул в голові, наче в старої баби. Віскі побивало не тільки печінку його, але й думки. «Істина, істина, істина…» – повторяв у думках. Насправді Івана Родіоновича дратували самі тільки здогадки про істину. Врешті він підняв чарку, знову згадавши Ніцше: «Я онук культури Діоніса, поставлю сам для себе свої межі, і ніхто за мене їх не поставить!». Випивши восьму чарку, Іван Родіонович нахилився до Андрія Прокоповича. Його дуже здивувало те, що цей простий богослов зумів, хоч і на мить, перемінити його власні бажання.

         – Хто ти, сука, звідки ти прийшов? – заскрипів зубами Іван Родіонович.

         – Я твій новий роботодавець. Якщо працюватимеш зі мною чесно, я тобі обіцяю не те що гроші, – ти всі людські блага отримаєш: великі можливості, відомість, славу, гроші, гроші, скільки тобі заманеться що золота, що срібла, і владу – все над іншими матимеш, хоч бий їх, а хочеш взагалі убивай; купу жінок, дівок, без різниці! Все в твою постель; а за голод в твоєму шлунку ніколи не будеш боятись, доки живеш на землі – все тобі буде, і смажене м’ясо, і раки з лимонним соком в ліжку, все! А найкраще, що сидітимеш собі, і не треба тобі вже буде й працювати, всі дні на землі цій посвящай тільки собі!.. (далі трохи помовчав) Але спочатку чесно відпрацюй у мене, і буде в тебе життя блаженне! – останнє слово Андрій Прокопович прошептав Івану з пристрастю, від чого по його тілу пройшлись численні мурашки.

         Андрій Прокопович розказував так чітко та швидко, наче особисто має всі ці людські блага, та що зараз він насправді прийде до свого величезного котеджу, повного милих дівчат, алкоголю та найсмачніших страв (напевно, таких як раки з лимонним соком, про яких він несподівано згадав).

         – Звідки у тебе все це? – поцікавився Іван Родіонович.

         – Я маю більше за інших, можеш мені повірити. В мене є гроші, і мені їх достатньо; і достатки я маю, і є користь із них, – не те що в звичайних людей, грішних.

         Іван Родіонович намагався зрозуміти все те, що говорив Андрій. Дійсно, наче Ніцше, Іван не міг зосередитись на одній думці, бо одразу починали пульсаціями побиватись скроні. Звичайно, через це він не розумів більшість того, про що говорив його співрозмовник – гул в голові не вгавав. Проте, несподівано він все ж піддався майстерній спокусі – уявив дівчат на своєму ложе, алкоголь… А потім знову туман… Коли туман розвіюється, за ним виявляються збочені бажання Івана – безумні оргії з п’янствами... Нарешті думка його обірвалась ударом Андрія Прокоповича по дерев’яній барній стійці.

         – Ти працюватимеш в мене? – рішуче промовив він.

         – Працюватиму! Друзі тепер, так?

         – Друзі?

         – Ну так. Ти мій друг, ми з тобою разом не тільки разом працюємо, але й… дружимо.

         – Добре, ми друзі, – зітхнув Андрій Прокопович. – Дай свій номер телефону.

         Андрій Прокопович ніколи, насправді, не засуджував п’яних, але швидко з ними втомлювався розмовляти. Тому, отримавши номер, він дуже швидко вибіг з бару, залишивши бідного Івана розплачуватись своїми аксесуарами по відсутності готівки.