Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

7

Зустріти коменданта на своєму робочому місці вважалося справжньою удачею. Ця невисока жінка з коротким волоссям, що візуально нагадувала кулю, вважала себе не тільки центром гуртожитку, але й цілого всесвіту, тому була впевнена, що не обов'язково щодня з'являтися в місці, де вона вважається головною. Більшість днів календаря вона проводила у відпустці, поки за неї все робила вахта. Саме вони стежили за порядком і вирішували проблеми, в той момент, коли комендант Людмила Яківна відпочивала у своєму кабінеті, схожому на царські хороми.

- Можна? - Влад зупинився у дверях.

Людмила Яківна підняла на нього сердитий погляд і оглянула з голови до п’ят.

- Із чим завітав, Немировський?

- О, ви мене знаєте, - здивувався він.

Його завжди вражала пам'ять працівників гуртожитку, які з півтисячі студентів мали запам'ятати ім'я кожного. Якщо серед вахтерів це нормально - вони цілодобово сидять на посту і перевіряють перепустки студентів, то з комендантом усе по-іншому. Пришестя Ісуса здавалося реальнішим, ніж її прихід на роботу.

- З тобою жив Філіп Вяземський, - вона зробила ковток чаю. - Звісно, знаю.

Владу це здалося гарним знаком. Він сів на стілець навпроти неї й рішуче подивився в очі.

- Мені потрібен номер його бабусі.

- В мене його немає.

- Тобто як немає? - він відчув, як всередині наростає роздратування. - Ви ж завжди записуйте номери наших батьків або хто там замість них.

- Так я і записала номери його батьків, - Людмила Яківна повільно піднялася з-за столу і черепашачою ходою попрямувала до шафи. Дістала старий потертий журнал і почала повільно перегортати сторінки, іноді облизуючи палець. - Ось, дивись, - вона вказала на потрібні рядки. - Номери його батьків.

- Вони загинули відразу після того, як ви їх сюди записали! - розлютився Влад. - Чому ви їх не поміняли?

- Думаєш, ви в мене одні такі?! - рявкнула комендант. - Я не можу стежити за кожним. Тим більше, що мене ніхто не попереджав.

- А як ви додзвонилися до його бабусі, якщо у вас номера немає?

- Я не дзвонила.

Обличчя Влада потемніло:

- А хто тоді?

- Її поліція попередила, - вона сіла в крісло, що під її вагою неприємно скрипнуло. - Подзвонили, щойно дізналися. Вона приїхала першим автобусом.

- Занадто швидко, - пробурмотів Влад.

- Якщо це все, то йди! В мене й без тебе справ повно.

Влад похмуро оглянув жінку і рушив до дверей. Розмірковуючи над її справами, першою прийшла думка про соту чашку чаю, яку вона має випити в найближчі десять хвилин, судячи з графіка. Людмила Яківна могла залучити свої зв'язки та дізнатися  щось, але, виявляється, їй не було ніякого діла до смерті студента - поїдання пончиків набагато важливіше.

Влада здивував той факт, що її не зробили винуватою. Вона відповідає за кожного студента, а тут недогледіла. Мабуть, поліція не захотіла з нею зв'язуватися, тому що Людмила Яківна - справжній демон: грубі риси обличчя, очі, що палають ненавистю; вона ніколи не посміхалася, дивилася на кожного, як на лайно, а відповідала таким огидним і холодним тоном, що хотілося повіситися.

Влад швидко перетнув коридор і піднявся до ліфта. Не встигли двері зачинитися, як у кабіну зайшов високий хлопець у синьому комбінезоні. Він натиснув на кнопку і повернувся до дверей.

Перший час Влад думав про своє, а потім його погляд повільно поповз до цієї людини. Наскільки він пам'ятав, звали його Антон, і він працював у гуртожитку ремонтником. Чинив усе, чого вимагала душа студента, міг полицю прибити або ще щось. Сам того не помічаючи, Влад почав перераховувати в голові кожного, хто міг потрапити в гуртожиток і не викликати підозр.

Просто так сюди не попасти: суворі вахтерки пускали тільки своїх, і тільки за перепусткою. Були винятки у вигляді гостей, але для цього потрібно постаратися. Крім самих студентів, котрі живуть тут, у гуртожиток могли зайти комендант і вахтерки, а також прибиральниці та ремонтник, що стояв перед Владом.

8

Аня вийшла з аудиторії в чудовому настрої. Причиною тому слугували цікаві лекції та професіоналізм викладачів. Вона навіть спіймала себе на думці, що щаслива бути тут, чого не могла сказати про попередній університет. Так занурилася в безглузді порівняння, що не одразу помітила Костю, який вже чекав на неї в коридорі. Виходить, не жартував, кажучи, що покаже місто.

Не заходячи до гуртожитку, вони рушили центральною вулицею. Костя розповідав деякі історичні факти про пам'ятники та архітектурні споруди, які без зусиль зміг пригадати. Також ділився своїми враженнями про місто і радив заклади для гарного проведення часу. Кінцевою точкою став парк на височині, з якої видно все місто.

Вечірнє небо почало розливатися відтінками рожевого й помаранчевого, а поодинокі вогники вже спалахували у вікнах будинків. Вони повільно йшли тротуаром, продовжуючи знайомство. Діти на роликах і скейтах проїжджали повз, молоді парочки гуляли за руку, а підлітки, переодягнені у героїв мультфільмів, бігали навколо, створюючи жваву, але затишну атмосферу. Позаду залишалося чимало лавок і кавових крамничок; бабусі продавали саморобні букети, від чого в повітрі змішувався запах свіжої кави й квітів.