Читати книгу - "Мишка, Зимова Анета"

АСЯ 

Вже наступного ранку, як завжди я збираюся до школи. З кожним днем стає все холодніше, листя осипається, сонце нижче, природа змінюється. Чесно кажучи, ніколи не любила осінь, в мене осінь асоціюється лише зі школою, але зараз мене ще більше захоплює те, що все навколо так швидко змінюється. 

Зайшов до школи, прямую до свого класу, бо в шкільну групу мене не додали, і я не знаю куди мені йти. Біля одного з класів на другому поверсі, який я минала, я побачила групу моїх однокласників. Тому одразу пішла до них 

-Привіт. А ми тут зараз будемо? Чи підемо в інший кабінет? - чекаю відповіді секунд 10, але мене ніхто наче не почув - Ау, народ, ви тут ? - намагаюся з ними якось заговорити. Це що бунт якийсь? Я нічого не зрозуміла, тому стояла поряд. 

Десь через хвилин п'ять всі заметушилися, і пішли на перший поверх, а я вслід за ними. Це так тупо. Мої є одноклассники, вже навіть нічого мені не говорять. Поки я йшла в своїх думках, ми дійшли до виходу. Я одразу зупинилася. Бо ну що нам там робити. Вирішила я знайти Людмилу Олександрівну. Зазвичай вона була у 203 кабінеті, там зазвичай у нас і проходили уроки. Дійшовши до кабінету, я постукала в двері та відчинила їх

-Доброго ранку. Можна? - заглядаючи до класу питаю я 

- Так, Асю, проходь- з натягнутою посмішкою відповідає 

Коли я зайшла в кабінет побачила Даню. Який сидів на першій парті перед столом вчителя. Очевидно було, що вони про щось розмовляли, і скоріше за все я їм завадила. 

-Може мені трішки пізніше зайти? - звертаюсь до класної керівнички

- Ні, ми вже завершили- спокійно відмовля.Даня почав збирати свої речі. Він сьогодні був чи сонним, чи то втомленим. Не таким як завжди. - Ася, що ти хотіла? - я переводжу погляд на Людмилу Олександрівну 

- Я не знаю, як зараз урок, і в який нам треба кабінет 

- В тебе досі немає шкільної групи классу? - здивовано питає

- Так, немає. Ні з вчителями, ні без. Тому я вирішила звернутися до вас. - сумно відмовляю

- Даню, йди сюди - гукнула вона його 

Він глянув на мене, та підходив, і дивився в мої очі. 

-У Асі немає групп. Додай її, будь ласка, у всі. - попросила вона його- У мене зараз буде урок, а вам все одна в один бік, тому, прошу тебе допоможи

-Добре - сухо відповідає

-Дякую! До побачення. - виходячи з кабінету подякувала я 

Даня йшов переді мною, і як тільки ми вийшли з класу, і трохи повернули ліворуч, він повертається та дає мені свій телефон. Я піднімаю здивований погляд на нього. 

-Номер свій пиши. Як я тебе додам до групп без твого номеру - невдоволено гримає

Я забираю у нього телефон та починаю писати номер. В моїх руках був телефон останньої моделі випуску, тому я намагалася, як найшвидше записати свій номер та підписати, як : “ Ася Савчук “. Та віддаю йому телефон. Взявши його в руки він хмикнув та на його лиці заграла посмішка. Якось це неочікувано і дивно. Він щось почав клацати в своєму новенькому телефоні. І потім повертає свій телефон екраном до мене. Він показує контакт “Мишка”, а під надписом мій номер! 

-Да ти..

- Я тебе додам - посміхаючись перебиває мене 

За хвилини дві мені прийшло повідомлення, що тепер я в группах

-Дякую - тихо подякувала я 

-Зараз у на географія-мені б такий спокій для такого предмета, як у нього. 

- Та блін! - обурено гримаю

Він знову починає посміхатися. Та що таке? 

-Та досить посміхатися. Що тут веселого? - гримаю на нього

- Та ти така смішна коли злишся - далі продовжував він - Добре, пішли 

- Ну пішли-розгублено відповіла я 

Якийсь він сьогодні дивний, і прямо дуже

Коли ми підійшли до класу на нас звернули увагу, бо я і Даня йдемо разом. Хоча не було б його поруч, мене б не помітили. Біля входу в клас стояла Віка. Вона швидко зупинила Даню, та відвела його кудись. 

ДАНЯ 

Я думав що цю мишку знищу. Ну вона мене так вибісиоа тоді, ще й ляпаса дала. Я цілу ніч не спав! Господи, Даня…

Ще й потім той підпис :“ Ася Савчук”, така смішна. Реально думала, що так і залишу? Ха, наївна. 

Коли я йшов з нею, біля кабінету мене відвела в сторону Віка. 

-Даня, поясни! Чого ти бродиш з цією…нікчемою! - обурено вигукує

-Вік, залиш мене в спокої. І це взагалі не твоє діло - байдуже відмовляю їй 

- Даню-вона кладе руки на мої груди-ну вибач, на що можна подумати, коли ти приходиш в клас з іншою дівкою - з награною виною на обличчі, і хлопаючи своїми накладними віями, просить вибачення. 

Я відпускаю її руки. Та йду геть 

Чого вона так до мене причепилася? Як репях. 

Йду коридором школи, та нарешті доходжу до класу, як чую якісь крики, і швидко забігаю в клас

Бачу як стоїть класс колом Підходжу ще, а в середині цього кола Ася, вся мокра. Тремтить, погляд опустила до підлоги, стоїть без сильна, а вони всі на неї налетіли

-Відійшли, негайно! - наказую класу. Ті як тільки мене почули розійшовся по різних боках 

Я ближче підійшов до Асі, вона досі дивилася в підлогу. Я взяв її за зап'ястя та вивів з класу в коридор, як раз тут багато людей не ходило. 

-Що відбулося ? - зло питаю. Але вона мовчить. - Ася? - знову звертаюсь, у відповідь - тиша. - Асю, будь ласка, подивися на мене ! 

Вона довго наважувалася, але все ж таки погляд підняла і подивилася на мене. Її очі були на мокрому місті, ніс червоний. І я навіть не знаю чим допомогти. Я її вигягнув з кабінету, тільки щоб врятувати, але нащо воно мені взагалі не розумію 

-Що трапилося? Чого вони так? - питає зціплюючи зуби. Вона така маленька така наївна, чого їх чепати. Я вже навіть забув про те, як вона жалілася деректрисі про те що я побив однокласника. Дивлячись на це личко забуваєш все. Так, стоп. Що? Що за дурість!?

- Нічого - ледве не пошепки відповідає.

-Ася! Я благаю тебе, розкажи мені все - намагаюся стриматися, щоб на неї не кричати.

- Дань, я не - вона піднімає свій погляд на мене, та мабуть глянувши на мої емоції, які так очевидно відображаються на лиці каже - просто не вдалий жарт