Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

– Чула, що у нас у дворі знайшли ще один підземний хід?

– Який хід?

– Біля панських конюшень обвалилася земля. Там вже і голова наш, і якісь з району товчуться. Скарби шукають, – реготнула колега.

До скарбів Ярині не було діла, як і до адміністрації, проте скупчення людей біля старих стаєнь привернуло і її увагу.

– Добрий день, Яриночко Михайлівно! – вишкірився голова, низенький опецькуватий чолов’яга.

Ярина тільки кивнула у відповідь. Її погляд впав на провалля.

– Щось знайшли?

– Поки ні. Ліпше би й не знаходили. Нам увага зайва не потрібна, – голова по-змовницьки підморгнув. – Ми повинні думати про дрова на зиму, а не археологічні знахідки. Ну, ви розумієте.

Його рот розтягнувся в усмішці, оголюючи жовті рідкі зуби. Чоловік підійшов ближче до Ярини і пригладив рідке волосся на голові, намагаючись приховати лисину.

– Не дровами єдиними, пане голово, – Ярина зробила крок вбік, рятуючись від запаху часнику. – Культура теж має значення. Ба більше, вам варто пам’ятати, що про це повинна дізнатися родина Кржечуновичів.

– Та яке їм діло до якоїсь діри? – зам’явся голова. – Правнук дідича давно відмовився від маєтку, передавши його нам під медустанову.

– То їхня історія, – не вгавала Ярина. – Усе, що там знайдуть, повинно бути передане їм.

Обличчя голови почервоніло, приязнь в очах зникла.

– Якось розберемося, – гаркнув чолов’яга, бризкаючи слиною. – А ви займайтеся своїми уколами.