Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

Назар сидів на стільці біля ліжка і дивився на власне тіло. Враз його фізична рука сіпнулася і він теж відчув поколювання. Чоловік пригадав, як Ярина поспішила піти, коли йому стало зле посеред вулиці. Це тоді здалося дивним, проте зараз усе стало на свої місця.

Він просидів у комірчині цілий день, проте Ярина досі не повернулася. Врешті Назар вийшов з хати і пішов у бік панського палацу. Біля грушки на роздоріжжі його зустрів старий знайомий.

– Не буде на…

– Ти теж труп?

– Га?

Назар лиш махнув у його бік рукою. Через кілька хвилин він був на місці. У порожньому темному коридорі пахнуло сирістю та смаженою рибою. Кабінети були зачинені. Чоловік, перестрибуючи через сходину, швидко опинився на другому поверсі, проте Ярини не було. Запах тут був інший: задушливий, старечий. По обидва боки коридору зяяли відкриті палати. Звідти доносився стогін, кряхтіння та бурмотіння. Попереду у холі на стіні мерехтіло відображення від телевізора. Назар минув палати і опинився у круглому залі, де колись пани влаштовували бали. Тепер тут облаштували таку-сяку кімнату відпочинку для престарілих мешканців. Кілька з них сиділо у своїх пошарпаних кріслах, мовчки вдивляючись в кольоровий екран. Раптом одна бабуся глянула на нього. Її праве око було залите кров’ю. Стара затрусила головою і повільно підняла руку, вказуючи на нього пальцем. Назар минув залу і вийшов на балкон. Вечірнє повітря трохи остудило його, проте в грудях знову тиснуло.

– Ти далі тут? – донісся голос з–під балкону. – Ходи допоможеш.

Той самий сторож, якого Назар зустрів у парку кілька днів тому, провів його до підвалу палацу. Єдина лампа, яка висіла на вологій від плісняви стіні, мигала, не даючи змоги розгледіти приміщення.

– Що ви тут робите?

– Перекладаю речі. Сюди давно ніхто не заходив, аби прибрати. Тільки зносять різний мотлох, – сторож кивнув у кут підвалу, де на купі валялись поламані стільці та старі матраци.

– Я шукаю Ярину. Вона пішла з дому і не повернулася. Думав, може вона залишилася на ще одному чергуванні.

Сторож пропустив повз вуха сказане Назаром. Він підійшов до поламаного креденса і заходився перебирати старі газети та вицвілі фотокартки.

– Мій тато колись клав підлогу в пана Корнеля. Малий був, підсвинок. Той звів палац на місці, де колись стояв родинний маєток Малецьких. Одного разу тато з дідом знайшли під зогнилими дошками коралі. Файні такі, червоні, з пацьорками. Пані Гелена втішилася, коли побачила, але пан вирішив подарувати цяцьку тому, хто її знайшов. Себто, моєму тату, – сторож на мить зупинився, пильно вглядаючись у статтю в газеті. – Той, як женився, віддарував моїй бабці. Та не принесли вони їй щастя. Діда вбило на війні, а бабця невдовзі втопилася. Казала, що більше не може так жити. Що має дідька коло себе.

Чоловік повернувся до Назара, який весь цей час мовчав.

– На ось, глянь.

На першій шпальті газети «Станіславські вісті» від 12 квітня, 1926 року була розміщена світлина, на якій пани Кржечуновичі дарували знайдену родинну прикрасу столяру Роману Бандурі. Щедрий жест високо оцінила тодішня верхівка суспільства.

Назар насупив брови: йому здалося, що він вже бачив ті коралі.

– Тут багато чого цікавого можна знайти. Ти пошукай, а мені час повертатися. Нагорі чекають, – з цими словами сторож покинув підвал.

Уся історія роду поміщиків Кржечуновичів покоїлася у старих записах, які, як виявилося, нікому не були потрібні. До перших півнів Назар шукав щось, що могло допомогти йому знайти Ярину. Проте біль у грудях наростав, спрага збивала з думок і чоловік з оберемком документів вийшов геть. У дворі стояла швидка з району. Фельдшери якраз грузили тіло бабусі – тієї, яка вчора показувала на нього пальцем.

Назар минув їх. Він до останнього сподівався, що Ярина вдома. Проте хата була порожня, якщо не зважати на тіло на ліжку.  Чоловік розклав на столі документи та фотокартки. Він досі не розумів, як міг торкатися предметів, якщо був тільки проекцією себе? Його погляд знову впав на своє фізичне тіло. Воно важко дихало, серце калатало і очні яблука бігали під заплющеними повіками.

– Агов, друже… Заспокойся, – Назар занепокоєно схилився над самим собою. – Я знайду її, обіцяю.

Чоловік вибіг на вулицю. Проходячи повз хату баби Іванки, на мить зупинився. Діра у паркані знову світилася, ніби вибитий зуб Володьки. Чорний кіт із гербом на чолі сидів на лавці і пильно дивився на Назара.

– Ти ж той самий Мурчик, якого я пам’ятаю з дитинства, еге ж?

Кіт ліниво нявкнув у відповідь.

***

Міська бібліотека знаходилася у приміщенні, де колись був суд. Пошарпані книги, акуратно викладені на стелажах, портрети українських поетів та письменників на потрісканих стінах, в’язані кольорові доріжки на підлозі і тиша – неповторна атмосфера одразу повернула його у минуле.

Безшумно із–за стелажів з’явилася бібліотекарка, пані Олена. Тендітна жінка з накинутою на плечі хустиною підійшла до вікна, не звертаючи уваги на Назара.

– Шкода, що ви мене не бачите. Так хотілося з вами поговорити, – з жалем мовив чоловік.

– Чому ж не бачу? – бібліотекарка раптом перевела на нього погляд.