Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Після виставки Максим і Аліна все частіше проводили час разом. Хоча вони не називали це дружбою чи чимось більшим, кожна їхня зустріч ставала своєрідним перехрестям їхніх світів.

Максим почав експериментувати з формами в архітектурі, використовуючи в своїх проєктах яскраві кольори й незвичайні деталі, що нагадували мазки пензля. Його клієнти були здивовані, але задоволені.

– Максиме, це геніально! – одного разу сказав йому замовник великого проєкту. – Ви знайшли баланс між функціональністю і красою.

Максим лише усміхнувся, але в душі знав, що ця зміна відбулася завдяки їхнім розмовам із Аліною.

Аліна теж змінилася. Її нові роботи були більш концептуальними, але водночас глибшими й емоційнішими. Вона надихалася архітектурними формами, які бачила в кресленнях Максима, і навіть почала використовувати геометричні елементи у своїх картинах.

– Ви стали іншою, – сказав їй куратор однієї з галерей, де виставляли її роботи. – У ваших картинах з’явився порядок. Але це не холодний порядок, це гармонія.

**

Одного зимового вечора вони зустрілися у знайомій кав’ярні. Снігопад, який почався вдень, перетворив місто на казку. Аліна дивилася у вікно, спостерігаючи, як сніжинки кружляють у світлі ліхтарів.

– Знаєте, – почала вона, тримаючи чашку з гарячим шоколадом, – я не думала, що зможу знайти натхнення в архітекторі.

Максим усміхнувся.

– А я не думав, що художниця змусить мене змінити підхід до роботи.

Їхні погляди зустрілися, і на мить усе навколо зникло. Але обоє одразу відвели очі, боячись порушити цей крихкий момент.

Максим вирішив змінити тему:

– Я отримав новий великий проєкт. Досить амбітний. Це буде сучасний культурний центр із галереєю для молодих художників.

– Це звучить неймовірно! – її очі засвітилися.

– Я хотів би, щоб ви допомогли мені з дизайном внутрішнього простору, – несподівано сказав він.

Аліна здивовано підняла брови.

– Я? Але я не дизайнер.

– Ви художниця. Це навіть краще. Ви бачите простір по-іншому.

Вона задумалася, обводячи пальцем край чашки.

– Якщо я погоджуся, ви обіцяєте не критикувати мої ідеї?

– Я обіцяю враховувати їх, – відповів він із легкою посмішкою.

Аліна не змогла не посміхнутися у відповідь.

**

Спільна робота над культурним центром стала ще одним кроком до їхнього зближення. Вони проводили години разом, обговорюючи ідеї, роблячи ескізи й створюючи модель простору.

Одного разу, коли вони працювали допізна, Максим випадково заснув просто за столом у своєму офісі. Аліна, помітивши це, накрила його пледом і тихо вийшла. Вона не могла стримати усмішки, спостерігаючи за його спокоєм.

У такі моменти вона починала розуміти, що їхній зв’язок стає для неї чимось більшим. Але щоразу, коли ця думка з’являлася, вона нагадувала собі, що, можливо, Максим бачить у ній лише партнера по роботі.

Максим, у свою чергу, щоразу, коли бачив, як Аліна поринає в обговорення, жестикулюючи й захоплено описуючи свої ідеї, ловив себе на тому, що хоче бути поруч із нею не лише через спільний проєкт. Але він боявся, що її свобода й творчість не зможуть ужитися з його прагненням до контролю.

**

Зима поступово підходила до свого завершення. Робота над проєктом культурного центру майже завершилася. Їхні дні були сповнені обговорень, малювання ескізів і нескінченних чашок кави. Здавалося, що вони в гармонії, але між ними залишався простір, який жоден із них не наважувався заповнити.

Одного вечора, після чергової тривалої наради в офісі Максима, вони вирішили прогулятися засніженим парком. Місто вже вкрилося темрявою, а вуличні ліхтарі кидали м’яке золотаве світло на доріжки, що ще зберігали сліди снігу.

– Ти втомилася? – запитав Максим, помітивши, як Аліна мовчки дивиться на сніжинки, що танули в повітрі.

– Трохи, – відповіла вона, усміхаючись. – Але ця втома приємна. Мені подобається те, що ми створили.

– Мені теж, – зізнався він.

Аліна зупинилася біля кованої лави й змахнула сніг із її поверхні, перш ніж сісти. Максим сів поруч, і на якусь мить вони обоє мовчали, вдивляючись у білий пейзаж перед собою.

– Чому ти вибрав архітектуру? – раптом запитала вона, повернувшись до нього.

– Це було логічно. Я завжди любив порядок, точність, розрахунки. Архітектура – це спосіб створити щось, що залишиться після тебе. А ти? Чому малювання?

– Бо я не можу без цього, – знизала вона плечима. – Це як дихання. Іншого шляху для мене не існує.

Максим задумливо кивнув.

– Ми такі різні, – сказав він.

– Саме тому працюємо разом так добре, – відповіла вона, і її очі ледь помітно засяяли.

Максим витягнув із кишені телефон і показав їй одну з візуалізацій культурного центру, що була завершена буквально того ранку.

– Ось фінальний дизайн. Я думаю, ми зробили щось особливе, – сказав він, дивлячись на неї, а не на екран.

Аліна взяла телефон і уважно роздивилася зображення.

– Це красиво. Але знаєш, що мені подобається найбільше?

– Що?

– Що кожен куточок цього простору говорить не тільки про тебе, але й про нас, – тихо відповіла вона, повертаючи йому телефон.

Її слова змусили його серце затріпотіти. Він кілька секунд мовчав, перш ніж подивився на неї й запитав:

– Аліно, ти коли-небудь думала про те, що стало б із нами, якби ми не зустрілися?

Вона здивовано поглянула на нього, але в її очах з’явилася якась тиха ніжність.

– Напевно, ми просто жили б кожен своїм життям. Але тепер важко уявити це.

Їхні погляди зустрілися, і снігопад, що кружляв навколо, здавався лише тихим фоном для напруження між ними. Максим вагався лише мить, перш ніж тихо сказав:

– Я радий, що це сталося. Що ми зустрілися.

Аліна опустила очі, відчуваючи, як її серце починає битись швидше.

– Я теж, – прошепотіла вона.