Читати книгу - "Вогонь на вершині Комо, Юрій Дмитрович Бедзік"

Це була незабутня картина. На чолі загону, оточений блискучим почтом офіцерів і грандів, їхав у пишних шатах сам Гонсало. Шоломи грали на сонці всіма барвами райдуги, величезні прапори із зображенням апостола Петра майоріли над грізними когортами. Срібні фанфари сповнювали повітря урочистими звуками.

Ватаг сміливців, піднявши зброю, помахом руки прощався з багатотисячним натовпом.

Протягом перших тижнів мандрівники почували себе добре. Під звуки пісень і барабанний дроб вони простували глухими гірськими стежками, повільно піднімаючись до вершин Анд. Гонсало вже бачив себе володарем безкрайніх просторів. Нетерпіння його зростало. Він квапив носильників, підбадьорював солдатів. Кожному воякові він обіцяв щедру нагороду й звання управителя на завойованих землях.

Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.

Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.

Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.

Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.

Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.

— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.

Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.

— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!

— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»

Олесь звів очі. В полоні вражень усі мовчали. В лісі, огорнутому вечірнім присмерком, надривно кумкала жаба.

— Чортзна-що! — раптом обурився Самсонов. — Мало дісталося дурневі! А писав це, видно, якийсь місіонер: що не слово, то й бог.

— Зачекайте, Ілля Григорович, — скупо посміхнувся в рудуваті вуса професор і змовницьки покосився на сина. — Ану, читай далі. Побачимо, якими несподіванками ще почастує нас цей святенник.

Олесь знову схилився над книгою:

«… Не знав пихатий лицар, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці На-по, Орельяно й справді натрапив на індійське селище, здобув продовольство і спробував повернутись назад. Але на важкій бригантині молодий офіцер не зміг подолати могутньої річкової течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу індійців, його солдати, ламаючи жердини й весла, гребли щосили. Та все було даремно. Бригантину зносило вниз.

Толі Орельяно звернувся до своїх вояків:

— Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нашу бригантину. Рушимо ж далі, туди, куди веде нас ця незвідана річка. Розкриємо таємницю далеких земель, де ще не ступала нога білої людини. Ми чули, що Велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Наш шлях проляже туди. Якщо ми досягнемо