Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

— До імперії османів? — запитав Йоганн.

— Ні, кажуть, ще далі. Там легше продати. І платять золотом. За Білим є ще одне море. Греки називають його Понт Аксейнос, тобто Аксейнське море. Османи кажуть на нього Кара-Деніз — Чорне. Зі Середнім його з’єднує вузька протока, нею володіють османи. Через неї плавають купці, щоб торгувати у них і ще далі. Туди возить рабів на продаж і Джоні.

— Чому його пускають османи? — не зрозумів ван Герст.

— Османи пускають усіх, хто платить данину. І з ким не ведуть війни. І тим паче, хто шкодить Риму. Ваших галеонів, мілорде, вони б не пропустили, й самі б ви звідти не повернулися. Адже ви — католик, а отже, смертельний ворог. Джоні ходить під англійським прапором, якщо, звісно, — Вейнанд криво посміхнувся, — на його грот-мачті у цей час не висить чорний. Чорна лілія. Третій рік він, заплативши данину османам, везе бранців до Кафи, а звідти вертається зі золотом. Так само він платить золотом англійській короні за каперський патент. Гадаю, ви знаєте, мілорде, — подібно чинить не лише ваш брат. У Кафі раби коштують найдорожче. Нікому не відомо, де його прихисток. Кажуть, на якомусь із островів поблизу Греції. Цього я не знаю.

— Скільки кораблів у Джоні?

— Ніхто не знає. Мілорде, у нього нема верфі, як у вас. Тому Джоні плаває на тому, що захопить. А потім втрачає. Ви бачили колись абордаж морського судна? Мені двічі доводилося таке пережити. Від обох кораблів мало що залишається, і важко потім зліпити з двох одного.

— А яким був корабель, на котрому твій капітан бачив його торік? — обережно запитав Кунрад, запримітивши, що ван Герст замислився.

— Галеас. Іспанський, — відповів боцман. — А скільки гармат — я не бачив. І якщо ви спитаєте, чи зможете взяти його оцим красенем-галеоном — також відповім: не знаю. Джоні — мовби вітер. Він з’являється умить, і одразу ж його нема.

— Ти підеш до мене на службу? — запитав ван Герст. — Але знай, перш ніж даватимеш відповідь. Платня буде більшою, як звично, проте, зголосившись, ти втрачаєш право на зраду або звичайну людську слабкість.

— Мілорде, — промовив Вейнанд, — моя голова і так надто довго тримається на цих плечах. А служити вашій милості матиму за честь, якою б не була платня.

Кроки, швидкі та впевнені, лунали коридорами замку Гронінґен.

— Я говорив з капітаном, мілорде, — намагався не відставати Кунрад. — Він підтвердив непогане уміння цього Вейнанда, а взяв його за рекомендацією свого давнього знайомого, капітана де Лузеньяна, француза. З ним і ходив боцман Вейнанд до османських берегів.

Вони опинилися у невеликій залі, й ван Герст обережно розгорнув на столі мапу.

— Та, якої на фламандському узбережжі не має ще ніхто, — уточнив Кунрад.

— Вона. Мапа Вальзенмюллера. Через неї я втратив пів року на подорож до Фрайбурга. Ось.

Не торкаючись паперу, палець його вказував місця, про які щойно йшлося.

— Боцман твій ніде не зблудив. Ось де ховається Ханс, на якомусь із цих островів. Наче голка у високій траві. Тут не знайдеш. Ось його шлях на схід. І тут також. Дарданелли. Далі Босфор. А ось море, яке османи називають Чорним. Також велике. А далі шляху морем нема. Тому зустріти Ханса найімовірніше ось у цій вузькій протоці. За місяць той, кого усі звуть Джоні, забивши трюми бранцями, вийде звідси і попливе ось куди. Нам, щоби дістатися цієї точки, знадобиться близько трьох місяців. Не встигнемо. Подорож займе у Ханса близько двох місяців — до Кафи й назад, якщо там не затримуватися. Так устигаємо. На час його повернення ми повинні стояти або з цього боку в Білому морі, або з іншого — у Чорному. І тоді Джоні припливе до нас сам.

— А як ви здолаєте Дарданелли та Босфор? — не зрозумів Кунрад. — Пройти тут таємно неможливо, навіть уночі. Це саме серце імперії османів.

— Пройдемо удень, сплативши данину, під прапором Франції або Венеції. Мені доводилося мати справи з венеційськими купцями. Ті зроблять усе. Було б золото.

— Спритно, мілорде, — похитав головою Кунрад. — Ну, а…

Ван Герст подивився на нього так, наче вмів читати думки:

— Ну, а як зловити вітер під назвою «Джоні», до пори до часу я триматиму в таємниці.

***

Усе відбувалося попри людські очі. Княжі вояки обнишпорили млин, але не знайшли нічого, бо хитрий Грицько встиг закопати скарб у лісі.

— Чого ти хочеш, боярине? — канючив мірошник. — От весь я перед тобою. Христом-Богом клянуся.

— Ти не клянися, — стояв на своєму Гатило, — не треба цього. Доведи, що податок до казни платив. Хоч міг би й більше дати. Млин твій не простоює — завжди прибуток маєш. А в хаті порожньо. Закопав, гнидо?

— Та як довести? — мало не плакав той. — Ось старшина — він знає. Він збирав. Дяк наш Євстафій записував — тільки він письменний… Усе платив, як порядному ґазді належить!

— І старшину спитаємо. І дяка вашого. Дійде до того. Зараз про тебе мова. Ну!

— Нема гріха за мною, боярине, нема боргу.

Стукіт копит по дерев’яному мості перервав допит. У супроводі трьох вояків приїхав Данило.

— О! — зрадів сотник. — Здоров був, хлопче. Як, надумав у військо? Шабельку я тобі вже підшукав. Якраз під твою руку. А коня найкращого в усьому селі сам вибереш.

Парубок, насупившись, мовчав.

— Не любиш балакати… — вів своєї Мирон. — Це личить воякові справжньому. Але доведеться. Ти ж у мірошника тут підпрацьовуєш? Кажуть люди — щодня буваєш. Он, колесо крутиш, як води нема…

Данило продовжував мовчати, пропускаючи повз вуха насмішки.

— Скільки мішків і чого за день мололи? Ану!

— Не рахував я… — промимрив той. — Не вмію…

— Брешеш, — не згодився сотник. — До десяти вміє кожен. Як в одного на возі десять мішків було — вже мусиш змогти. А як за день десять возів приїжджало, тим паче мусиш. Пальців на руках десять? Поки що… Згадуй, хлопче. А додаватиму вже сам. Не вірю я. Поки не згадаєш, нікуди не підеш.

Десятник Андрусь повернувся швидко.

— Було пожарище, — розвів руками вояк, — таки було. А книги церковні на місці лежать, усі три. Каже святий отець — не мав до того нічого. Дяк Євстафій писарством при старшині займався. Свитки у себе тримав.

— А сам дяк де? — не зрозумів Гатило. — Чому не