Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

Ще один віз скрипів колесами, заїжджаючи на міст. Гуркіт дощок заглушив розмову, і ще одна постать у чорному, кланяючись та хрестячись, зайшла до млина.

— А де ж святий отець? — запитав Буйтур.

— За справами важливими і найсвятішими застав я преподобного…

— Зрозуміло, — махнув рукою Сова. — Срібло рахувати справи святі не заважають. От коли смаженим починає смердіти…

— Не богохульствуй! — вигукнув дяк. — Не богохульствуй!

Грицько перехрестився, боязко зиркаючи на обох, а заразом прислухаючись, чи, бува, не зацокотять іздалеку копита княжої хоругви. Вода річки Бог шуміла, спадаючи на величезне колесо млина. Товкли жорна. А вони довго сиділи, скулившись під несподіваною бідою, що насувалася невблаганно, мов ніч.

— Гаразд, — зрештою мовив старшина. — Вчинимо так. Усе на татар валитимемо, до кінця. Стояти на своєму. Зі селянами сам говоритиму, з ким належить. Знаю, чим полякати. Та й люди не геть зовсім дурні. Розуміють — сотник поїде, я залишуся. Свитки, на яких писали, — згоріли, у твоїй хаті були. Вона ж згоріла? Ну от. А ти усе записував. На служника Божого не підійме руку, хоч і князь.

Євстафій лише кліпав очима, уявляючи наперед усе, що його чекає. Тим часом Грицько притягнув муку́ і виставив мішок на віз старшини.

— Усе. І не здригайтеся, мов миші від кожного грюку. Не діло, коли на нас вини нема. А на злодієві й шапка горить.

Докульгавши до коня, Сова потягнув за збрую. Рипнули колеса.

— А… — прохопилося в мірошника.

— Чого гакаєш?

— Та нічого, Буйтуре. Якось ніби мішок зерна я змолов тобі.

— Та ж молов ти його для того, аби княжі не подумали, що ми до тебе домовлятися приходили, — засміявся старшина. — Мав би совість ще гакати. Чекай, добереться до тебе новий князь.

Оббиті залізом колеса гуркотіли по камінню, залишаючи у старому млині лише шум води, страх та невпевненість.

***

На верфі точилася робота — стукали сокири, лунали вигуки робітників, час од часу кіньми тягли деревину, а пили, здавалося, не замовкали ніколи. Щойно на галеон встановили грот-мачту, і тепер, вкладаючи один попри одного, розмотували довгі просмолені канати, збираючись надійно закріпити поставлений грот. Приземкуватий чоловік у подертій сорочці кульгав на дерев’яній нозі, з криками вказуючи, що робити іншим, палицею, котрою увесь час прагнув когось почастувати. З голови його по краях круглої лисини звисали довгі пасма волосся.

Найголовніше було зроблене, і Йоганн ван Герст, у камзолі, зі закатаними рукавами білої сорочки відійшов, оглядаючи корабель, що мав невдовзі зійти на воду. Його обвітрене довге обличчя було похмурим як ніколи.

— Мілорде! — хлопчик Віллем, який часто бував у нього за посильного з дрібних справ, біг так, наче від цього справді могло щось залежати. — Мілорде! Мастер Кунрад повернувся! З ним двоє, вони моряки, я одразу зрозумів! Зараз вони будуть тут.

— Молодець, Віллеме, — тріпнувши його за чуприну, ван Герст рушив до виходу з корабельні. — Буде з тебе справжній юнга.

— А ви візьмете мене, мілорде…

Далі він не чув. Залишивши коней, усі троє швидко крокували берегом у напрямку верфі. Великий кам’яний хрест залишився за їхніми спинами, і вже далі виростали вежі замку Гронінґен. Скочивши у сідло, Йоганн рушив назустріч.

— Мілорде… — вітання Кунрада було більш як лаконічним. — Це все, що мені вдалося.

Двоє, котрих привів слуга, лише мовчки вклонилися.

— Хто ти? — запитав ближнього ван Герст.

Здоровий чолов’яга у старих морських ботфортах і капелюсі зі широчезними вилогами, із кордою на шкіряному поясі виглядав на старшого з них двох. Його зморшкувате обличчя свідчило радше про знайомство з вітрами багатьох морів, аніж про старість, а дужі руки та сміливий погляд давали зрозуміти, що кидати слова на вітер не в його звичках.

— Мене звати Вейнанд, мілорде. Я ходив північними морями, бував ув Атлантиці та Білому морі, яке зветься у тамтешніх мореплавців Ак-Деніз.

— У фламандських землях воно зветься Середнім. Ким ти плавав?

— Спитайте краще, ким не плавав, мілорде. Боцманом, добував китів, лоцманом у північних морях навколо Британії, навіть простим матросом доводилося бути.

— Ти знаєш мого брата? — запитав Йоганн.

— Ні, мілорде, — похитав головою моряк. — На щастя, зустрічатися з ним мені не довелось, але я багато чув про нього, також і від людей, котрі знали його особисто. Одного разу біля берегів Португалії, я тоді плавав боцманом з капітаном Теофілусом Рейтаром із Гента, ми побачили, як двоє піратських кораблів переслідували іспанський галеон. Капітан сказав, що то Джоні. Великий Джоні. Тобто ваш брат. Ми відразу ж лягли за вітром, щоби швидше забратися з тих місць.

— Розкажи мені, що ти знаєш про Ханса, — звелів Ван Герст. — Але не матроські байки, а те, що насправді. Принаймні те, у що віриш сам.

— Мілорде, — невесело посміхнувся Вейнанд, — я вірю лише у те, що бачив своїми очима. Тому не заручуся стосовно правдивості усього, про що розповім. Але бажання моє бути корисним вашій милості щире. Останні три роки Джоні переплив через протоку Джабал-Тарік та осів десь на островах у Білому морі біля північного узбережжя. Їх там дуже багато. Напочатку він громив іспанські галеони, сподіваючись натрапити на корабель, який прийшов із Нового світу, а отже, завантажений золотом. Та це жодного разу не вдалося. Втім, за якийсь час у нього назбиралося чимало полонених з числа команд захоплених кораблів і пасажирів, за яких ніхто не міг дати гідного відкупу. Тоді Джоні набив трюми свого галеона ними і продав у рабство мусульманам. Він бачив, як роблять це османські пірати — реїси. Вони називають це Біле море Ак-Деніз. У тих водах, ближче до отоманських берегів ви не зустрінете кораблів ні під фламандськими, ні під іспанськими або португезькими прапорами. Часом заходять французи або венеційці. Вони воюють з імперськими державами, тому османи їх не чіпають. Не чіпають османи і своїх піратів-реїсів. Якщо у нас, християн, розбійника вішають привселюдно біля ратуші, то в них — ні. Але й реїси не беруть на абордаж султанських галер. Рудобороді брати — європейці охрестили їх Барбаросси — грабують лише іспанські та португезькі галеони. Ну й ті, що належать Риму або ж генуезцям.

— Мені відомо це, боцмане, — мовив Йоганн. — Майже усе, що ти розповідаєш. То що з Хансом?

— Зрозумівши,