Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

— Я давно порвав зі своїм братом, — проказав Йоганн, коли королівський посланець закінчив говорити. — Ханса батько перед смертю прокляв і залишив без спадку. Між нами давно…

— Я лише посланець, — прозвучало у відповідь, — і моїми вустами говорить Його Величність король. Готуйте експедицію, мілорде. І привезіть Джоні, ще до того, як Його Величність проголосять імператором. Імператор милостивий до вірних підданих. Це і моя особиста порада.

Кроки стукали, віддаляючись, і тепер уже не було в них нічого хвилюючого, урочистого — лише безвихідь. Запала мертва кам’яна тиша, проте не надовго. Рвучко повернувшись, Йоганн ван Герст із жахливим металевим звуком вихопив першого-ліпшого меча, що відблискували на стінах під вогнем смолоскипів, і з диким криком обома руками опустив на стіл, розрубуючи навпіл злощасну цидулку некоронованого імператора.

***

Данило сидів на низенькому ковбані й, обійнявши схрещеними ногами інший ковбан — липовий, справно орудував теслом, вибираючи деревину зсередини. Його сильні руки надійно тримали маленьке, але гостре тесло, здавалося, зовсім не призначене для такої роботи. Стінки майбутнього вулика виходили рівними, а купа щепи та стружки скоро мала сягнути його колін. Поруч стояв дашок вулика, також вирізьблений із суцільної колоди у вигляді голови лісового дідка з бородою та очима.

Висолопивши язика, парубок довершував справу. Дно ставало все тоншим і, вирішивши, що вистачить, він узяв зроблене з уламка татарської шаблі долото. Тепер мав проробляти отвори для бджіл. Потім рамки. Сонце сховалося за грушу, і рукав подертої та замацьканої сорочки Данила обтер спітніле чоло.

Стукіт копит та голоси людей перервали роботу. Їх було четверо. Данило вже чув про княже військо і зараз, роззявивши рота, роздивлявся вояків, які відразу зробили тісним таке велике подвір’я, позаводивши сюди коней.

— А ось, гляди, який латник! — вони обступили Данила. Той, підвівшись, боязко озирався на непроханих гостей, не розуміючи, чого від них чекати.

— Добрий бичок! — Мирон Гатило, облишивши поводдя, по-хазяйськи обмацував плечі й загривок парубка, який стояв, наче гора. — Ого… Готовий воїн! Скільки літ тобі, хлопче?

— Шістнадцять… буде… — сам не розуміючи, для чого, Данило вирішив набавити, напевно, щоб не виглядати хлопчиськом поруч із такими вояками.

Очі його приліпилися до шаблі того, хто був тут вочевидь найголовніший.

— То ти готовий латник! — зрадів Мирон. — А це що таке?

Він підняв Данилову дерев’яну шаблю, що лежала, забута, у траві й зацікавлено роздивився. Кожен з вояків тягнув руки, аби її помацати. Сотник звичним рухом обхопив руків’я і махнув іграшковою зброєю. Потім кинув оком на недороблений вулик, стружку і запитав:

— Сам зробив шаблю?

— Сам… — невдало витиснув із себе Данило.

— То я тобі справжню подарую, — пообіцяв Мирон. — Будеш княжі володіння стерегти! Не соромно у таких літах голою сракою світити і патиком вимахувати?

Усі загиготіли так, що хлопець мимоволі почервонів та зіщулився.

— Ну, ну, не бійся, ніхто не образить…

Гатило дужо поляскав його по карку, але парубок встояв. На крики та регіт з хати вибігла тітка Килина і злякано застигла у дверях.

— Де ґазда твій? — запитав сотник.

— До Брацлава поїхав ще учора…

— Навіщо?

— Мед продати повіз. Казали старшина, податок буде…

— Буде, — запевнив Мирон. — Мужу твому скільки літ? Здоровий?

— Та яке — здоровий…

— То піде камені лупати. А ти, хлопче, готуйся вояком стати. Шаблю тобі найкращу дамо.

— Та я… яку шаблю? — заголосила тітка. — Це ж дитина! Сирота, ми пригріли! Йому ще й тринадцяти літ нема! Де таке видано? Не дам!

Вершники гиготіли усі разом, заскакуючи у сідла.

— Не слухай баби, парубче, справжнім вояком будеш, — кинув на прощання Гатило, і копита загупали далі.

Данило, переступивши кілька кроків, опустився на ковбан. Його дерев’яна шабля, що кинув сотник, валялася поруч, але він лише посунув її ногою. Тесло також не лягало у долоню. Робити нічого не хотілося. Слова княжого сотника та регіт продовжували звучати у вухах.

Тітка Килина товклася поруч, йойкаючи, адже не схильний до вражень хлопець мовчки застиг на місці, згрібаючи щепи та стружку.

— Господи… врекли, іроди!

Це доводилося йому бачити кілька разів. Одного разу, як був іще менший, хоча вже й мав силу, до села прийшли двоє. Казали хлопці, що з Дикого поля. Старший був поранений. Жили днів зо три у покинутій хаті. А потім налетіла дружина з Брацлава. Саме жнива були. І ті двоє через поле втікали. Якраз у житі й наздогнали їх вершники. Бачив Данило, як шабля розрубує. І як кров ллється. І як життя з людського тіла виходить.

А торік, як від татар утікали, згодом, коли поверталися, бачив тіла селян — голі, порубані. Устима Верету, який з лівого берега, у лісі пораненого знайшли. Стріла татарська в боці у нього стирчала. Вже ледве говорив. Тільки Богу молився. Так і помер.

Схопивши обидві шаблі, Данило заховав їх у клуні подалі від очей, щоб оті думки не приходили.

***

Віз заїхав у млин, і Грицько, крекнувши, потягнув мішок із зерном.

— То як молоти, правдиво? — ще раз перепитав мірошник.

— Правдиво, правдиво… — зітхнув Буйтур Сова, всідаючись на низенький ковбан. — Так молоти треба. От і змелеш. Кажеш, учора княжі в тебе були? Вже не прийдуть.

— Треба було, однак, в іншому місці, — прошепотів Грицько, наче хто міг почути. — Не вільно мені…

— А мені вільно? — гаркнув старшина. — А срібло людське у льох вільно ховати? Мовчи. Разом живемо — разом і відповідатимемо. Ти вже, мабуть, у штани наклав. Чи, мо’, сухо ще?

— Старший у мене ще на біду товкся, — не звернув уваги на кпини мірошник. — Княжі його запримітили. Сотник так і сказав — будеш у князя служити! За землю Руську кров проливати. Хлопець зблід, мало не впав.

— А ти як думав? — не вступався Сова. — Хтось же мусить! Іди сам до війська! От і дочекалися сраної немочі…

— Буйтуре, а може, із сотником отим треба говорити віч-на-віч? Йому менше вийде. Він не князь. А жити також хоче. Приховає нас од гніву й від ока княжого. Га?

— Приховає… — скривився старшина. — Тут власного хрена у підштаниках не приховаєш, так нишпорять. Князь їм срібло платить. Князь і голову зніматиме. Не згодяться вони. Вже бачу. Вірно служать.

— А до намісника теперішнього? У Брацлав, це ж родич твій якийсь? Буйтуре, сам казав, пам’ятаю!

— Щоб тобі пір’я у роті росло! — визвірився старшина. — Дурню! Який Брацлав? Ти ще не второпав? Не під Брацлавом уже ми. І воєвода нам ніхто. Княжі ми! Князя отого Глинського,