Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

Але тільки він повернувся у бік дороги, як повз нього промчала карета, ледве його не розчавивши. Через сильний вітер він не почув наближення небезпеки. Роберт завмер на місці, вдивляючись у розкішний екіпаж, що швидко віддалявся. Таких гарних коней хлопчик ніколи в житті не бачив. Та й карети теж. Хоча єдиний у їхньому окрузі віконт Крекстон також мав коней, але вони поступалися у витривалості та силі цим потужним красеням. Та й карета лорда була не такою великою і гарною, як ця велична карета з гербом на дверцятах. Хоча екіпаж власника замку Бертольдшир вважався досі найрозкішнішим засобом пересування, який доводилося бачити місцевим мешканцям маленького села.

- Це, мабуть, карета самого короля! - Роберт вирішив, радіючи такому успіху. Адже не кожен день йому доводилося бачити його високість. - Ось, матуся зрадіє, коли я їй про таке розповім!

Але Роберт забув про короля відразу, як на його шляху зустрілися дітлахи, які постійно його дражнили та задирали.

- Оце карета!

- Навіть у самого Крекстона такої нема!

- От би на такій прокотитися!

- А я хотів би покататися на таких породистих конях, які були запряжені в екіпаж. Такі красені! А яка у них грива!

- А яке забарвлення!

Діти стали мрійливо закочувати очі та сумно зітхати через нездійсненність їхніх бажань. Роберт також глибоко зітхнув, уявивши себе верхи на такому красивому і великому коні. А потім його думки пішли ще далі. Він собі уявив, як сидить у такій розкішній кареті й милується місцевими краєвидами, що мелькають за вікном.

- Що ти там несеш, бісеня? - запитав Роберта найстарший з хлопців, на ім'я Арчі, побачивши хлопця. - Мабуть, щось накрав, сатанинське ти поріддя?!

- Нічого я не крав, - відповів малюк, образившись більше за припущення того, що він злодій, а не те, що його той обізвав неприємними словами. – Я не злодій!

- Ану, показуй, що там у тебе! - наказав Арчі, простягаючи руку, щоб схопити вовняну шаль. Тільки Роберт відсахнувся від цього.

- Так, показуй, що там у тебе, - ще двоє дітлахів підтримали старшого товариша.

- Не покажу! - відсахнувся малюк, ще міцніше притискаючи горобця до себе.

Але хлопці довго не стали чекати, і оточивши хлопчика з усіх боків, відібрали у нього шаль і вузлик.

- Дивіться, що там у нього! Пташеня! - закричав Арчі.

- Віддай негайно, - Роберт намагався вихопити горобця у хлопця, який сильно стискав пташку долонькою. - Ти його задушиш! - загарчав Роберт, намагаючись дострибнути до руки хлопця, яку він підняв над своєю головою. – Віддай його мені!

- А ти його забери в мене! Спробуй! - Малюк підстрибував щоразу, коли Арчі опускав і підіймав руку з горобцем, щоб вихопити пташеня з міцних кайданів кривдника. - Оппа! Оппа! - Хлопець дражнив і сміявся над Робертом, звеселяючись від такої сцени.

Його друзі також сміялися, підштовхуючи його в спину щоразу, коли той відступав після чергової невдачі.

- Ну, давай ще, ще!

Роберт, втомившись від марних стрибків, важко дихаючи, зупинився, щоб віддихатися і набратися нових сил.

- Він зараз розплачеться, хлопці, - вигукнув хтось із забіяк, побачивши на очах у малюка сльози.

- Я ж говорю пташеня! – уїдливо кинув Арчі. – Тільки сопель тут нам не вистачало!

- Зараз побіжить до своєї матінки скаржитися.

- Пусти його, тобі кажуть! - раптом крикнув Роберт, розлютившись на своїх кривдників, зупинивши таким чином потік сліз, які могли пролитися кожну секунду.

Арчі здивувався дитині. Він не чекав від нього такої сміливості, готуючись побачити сльози, а не таку стійку відсіч.

- Гаразд, - раптом охоче погодився хлопець, так швидко розтиснувши пальці, через що Роберт не зреагував вчасно, і не встиг підхопити пташеня, яке впало з величезної висоти прямо на землю. На щастя, сніг пом'якшив падіння горобця.

Поки хлопчик розглядав пташку, запевняючись, що з нею все гаразд, хлопці почали розкидати випрані речі, витягаючи їх із вузлика.

- О, це, мабуть, панталони твоєї бабці!

- А це портки твого святого отця!

Коли Роберт загорнув горобця обережно в теплу шаль, тільки тоді він помітив, що речі його батька та бабки валяються повсюди.

- Віддайте, - малюк почав просити хлопців припинити неподобство. - Мене за це покарають, а мамі доведеться знову перепирати білизну. Досить. Не треба.

- Щось твоя матінка погано випрала портки твого батюшки, - кажучи це, Арчі почав тупцювати ногами по штанах, що лежали на снігу. - Дивись, скільки на них плям пропустила твоя матуся.

Два інших хлопці, помітивши дії друга, наслідували його приклад, ставши стрибати по інших розкиданих речах.

- Погана господиня з твоєї матінки. У неї руки не з того місця ростуть.

- Дивись, скільки плям вона пропустила!

- Мій батько б мою матір за таке б відшмагав, - сміючись, мовив єхидно Арчі.

- А мій би побив різками! – додав білявий хлопчина, ненароком зробивши дірку на жіночих панталонах.