Читати книгу - "Фортуна, Майя Молчанова"

“Я не знаю, що спонукало Вас шукати кохання у листах незнайомки, але сподіваюся, що Ви будете не надто розчаровані, якщо я запропоную Вам спершу просто спілкування. Синдром попутника пам'ятаєте? Жодних імен та особистої інформації, фото, адрес... Можемо назвати це синдром незнайомців, якщо хочете, і на ці сім днів у світі стане на дві самотності менше.

Що можу сказати про себе? Я люблю книги. Люблю, коли сонячні промені пробираються вранці крізь фіранки і будять мене, люблю тримати у руках величезну гарячу чашку і сидіти так доки вона не охолоне, можливо тому, що я постійно гублю рукавички і в мене мерзнуть руки. Але це все не так важливо, мабуть...

Чесно кажучи, навіть не знаю, що ще можна додати, з одного боку, здається, не сказано нічого, з іншого – занадто багато.

Виявляється, писати листи - не так-то й легко. Але я була з Вами чесна і сподіваюсь на взаємність.

 "М".

PS

На випадок, якщо у Вас у цей похмурий день настрій такий же сумний, як у мене і в самої природи, здається, залишаю вам на згадку шматочок весни. Нехай він принесе Вам вдачу”.

Дописавши останній рядок, я справді дістала з блокнота вкладену в нього ще навесні "щасливу" квіточку бузку, яку за правилами потрібно було з'їсти. Її я і додала до листа, обережно загинаючи його краї так, щоб він помістився в конверт.

Здавалося б, нічого особливого не роблю, але серце все одно б'ється від хвилювання. Ким буде той, хто прочитає моє послання?.. Хлопець, чоловік, старий? Що в нього на душі? Що він за людина? Знати б… Хоча може й дізнаюся…

Я ще довго сиджу, поглядаючи на конверт і гріючи пальці об боки гарячої чашки. По склу біжать струмки, розмиваючи силуети будівель. Вечоріє. Відвідувачів стає все більше, а мені завтра на роботу. Я хотіла ще встигнути підготувати матеріали для уроку у восьмого класу, приготувати вечерю, зателефонувати батькам. І так далі за планом прямісінько до пункту «завалитися спати».

Діставши картку-візитку, я з дивними почуттями спостерігаю за тим, як дівчина ставить маленький штамп спочатку запечатуючи конверт, а потім і на візитці. Рахунок сплачено, лист зникає за маленькими червоними дверцятами із золотистим номерком номер «сім», а я накидаю на плечі шарф, виринаючи в просочену дощем міську суєту. Барабанить дощ, чоботи розганяють кола на калюжах. І я обертаюся до сяючих вікон, думаючи, що в це місце хочеться повернутися.

І я повернуся. Завтра…