Читати книгу - "Потраплянка № 13 або 12 наречених для принца Ендрю, Катріна Страж"

- А можна хоча б з її компаньйонкою поговорити? – я відчайдушно не бажала здаватись.

- Її зараз немає, - відповів вартовий, - пішла за дорученням маркізи де-Жуєн.

- Добре, - видихнула я, розуміючи, що тут мені нічого не світить, - тоді я пізніше до неї завітаю. Прощавайте.

- До побачення, пані, - відповів чоловік.

Я піднімалась на поверх принцес, і розуміла, що біля дверей Берти на мене чекає та ж сама картина. І не помилилась. Вартовий, що чатував біля апартаментів принцеси, загородив мені прохід. Ввічливо посміхаючись, він повідомив, що принцеса Берта відпочиває, і нікого не хоче бачити, а її компаньйонка, яка несподіванка хто б міг подумати, кудись відправилась на доручення принцеси. Піймавши облизня і тут, я пішла до себе.

Невже ще хтось буде стверджувати, що усе це не виглядає підозріло? Та ця ситуація просто волає про підозрілість! І як іншим претенденткам нецікаво, що насправді відбувається з їхніми конкурентками? Чи двома менше, і добре? Менше народу, як-то кажуть, більше простору? Баба з возу – кобила в курсі справи? Так і потенційних наречених до кінця відбору не залишиться. І Марго, як на зло, спокійна, немов сто пудів диму. Зомбують тут конкурсанток, чи що?

Що ж робити? Я присіла на підвіконня і почала виводити на склі якісь химерні візерунки. Думай, Ніко, думай. Що робити, коли справа заходить у глухий кут? Де шукати докази? Я втупилась у вікно, бездумно роздивляючись сад, аж раптом вдалині помітила чоловічу фігуру. І мені здалось, що я її вже бачила. Вночі, після чого зникла Марія. Я прожогом кинулась у сад, сподіваючись, що мій «підозрюваний» нікуди не подінеться, поки я домчу до нього.

Чоловік неквапливо прогулювався садом, точно повторюючи нічний маршрут Марії, чим викликав у мене купу підозр. Я намагалась ступати безшумно, потроху наближаючись до нього, та він першим помітив мене.

- Чого ви крадетесь? Слідкуєте за мною? – чоловік різко розвернувся до мене. В його погляді легко прочитувалось невдоволення.

Ова, а де ж звернення «шановна пані», до якого вже встигла звикнути? Чи саме цей індивід ані мене, ані інших дам не шанує? Я стояла, вперто не говорячи ані слова, а потім все ж розчаровано промовила.

- На жаль, це не ви, - зневірилась я, та розвернулась, щоб піти назад.

Ще одна зачіпка накрилась мідним тазом. Так, це не той чоловік, котрого я бачила вночі. Цей був вище зростом та ширшим в плечах. Звісно, тут було, на що задивитись, наприклад, на густе чорне з попелястим відтінком волосся, пронизливі чорні, як ніч, очі, чіткий малюнок губ та вольове підборіддя і напрочуд гарну фігуру, але мене він цікавив лише в якості потенційного підозрюваного. І зараз, зблизька, я зрозуміла, що це не він.

- А кого ви планували тут побачити? Принца Ендрю чи іншого залицяльника? – в голосі чоловіка промайнули глузливі нотки.

- Залізну людину, - відрізала я, - або Тора. Загалом, когось приємнішого за вас.

- Потраплянки, - презирливо промовив чоловік, - ані манер, ані здорового глузду.

- Що?! Чи я б корова мичала про манери! Те ж мені, місцева еліта! Абориген нещасний! Та наші бомжі ввічливіші за вас! – обурилась я. Його манера спілкування мене відверто дратувала. Та хто він взагалі такий? Щось я його раніше не бачила.

- Приношу свої щирі вибачення, що не вгодив, - уїдливо відповів він, і навмисно елегантно вклонився, - дозвольте відрекомендуватись, шановна пані, Доріан ін-Грей.

- Ви раптом не зберігаєте у себе вдома портрет зі своїм істинним виглядом? – також уїдливо запитала я.

Його обличчя було непроникним, лише в очах на мить промайнув подив, спричинений моїм питанням, але одразу зник. Звісно, звідки йому знати про роман Оскара Вайлда? А навіть трохи шкода. Такий вишуканий тролінг дарма пропадає.

- То на кого ви тут полюєте? – повторив він своє питання.

- На викрадача, - відповіла я. Ну а що? Нехай одразу розуміє, із ким зв’язався.

- Отакої, - здивувався Доріан, - і кого ж тут викрали?

- Двох претенденток на руку і серце принца Ендрю, - я вирішила не приховувати своїх припущень. Така собі ловля на гачок. Раптом він пов’язаний з викрадачем? З якогось дива він же бродить тим самим маршрутом?

- І кого саме? – Доріан склав руки на грудях та скептично підняв брову.

- Маркізу Марію де-Жуєн та принцесу Берту Саланську, - відповіла я, задерши голову, щоб роздивитись найменші емоції в очах цього нестерпного чоловіка.

- Угу, - гмикнув він, - а за мною ви слідкували, бо я підозрюваний?

- Злочинці завжди повертаються на місце злочину, - смикнула я плечима, - а деякі з них навіть намагаються прийняти участь у слідчих діях. Це статистика – дуже вперта річ, між іншим.

- То по вашому, я злочинець або співучасник, - Доріан зміряв мене важким поглядом, - і ви настільки безстрашні, що говорите мені про це.

- Я вмію за себе постояти, - огризнулась у відповідь.

- Тоді чому б вам не викласти свої підозри Голові Королівської Служби безпеки? – запитав Доріан.

- Можливо я так і зроблю, - запально відповіла йому. Мені здавалось, що за його словами щось приховується, але не могла зрозуміти, що саме. І це доводило до сказу.