Читати книгу - "Потраплянка № 13 або 12 наречених для принца Ендрю, Катріна Страж"

- Тобі не здається, що усе це дуже підозріло? – спитала я в Марго. Ми нещодавно повернулись до палацу і зараз, викупані та розслаблені, теревенили, сидячи в кімнаті Рити.

- Про що ти? – відповіла Марго питанням на питання.

Подруга сиділа перед дзеркалом та розчісувала волосся. Я поглянула на відображення її безтурботного обличчя і спохмурніла.

- Я про те, що на цьому відборі принцеси мруть, як мухи, - відповіла їй.

- Ти перебільшуєш, ніхто не вмер. І Марія, і Берта цілком собі живі. Крім того, Ендрю нам пояснив причину їхньої відсутності. В ній немає нічого містичного або підозрілого, - розважливо промовила подруга, продовжуючи свою захоплюючу справу.

- Може я трохи перебільшила, але суть не змінилась. Вони зникли, і зараз невідомо де знаходяться, - коли потрібно, я можу бути дуже впертою, і тепер бажала донести до подруги свою позицію.

- Ніко, у тебе не на жарт розігралась уява, - спокійно відповіла Марго, навіть не перервавши процес розчісування волосся.

- Вже дві твої конкурентки кудись зникли! Тобі не цікаво, що з ними сталось? – я аж підскочила в кріслі. - Як можна бути настільки безтурботною? Ти не хвилюєшся, що можеш стати наступною?

- Ендрю сказав, що все добре, і я не бачу причин для недовіри, як і приводу для його брехні, - також вперто відповіла Марго, але в нотках її голосу промайнуло деяке роздратування.

- Ендрю те, Ендрю се, - я залишила у спокої крісло та наблизилась до подруги. Поряд з її спокійним обличчям у дзеркалі з’явилось роздратоване моє. – А тобі не здається, що твоя дорогоцінна бубочка щось не договорює, і це як мінімум?

- А як максимум? – в очах подруги відобразився скепсис.

- А як максимум, він причетний до зникнення претенденток! – гаркнула у відповідь.

- Ох, Ніко, - Марго нарешті відірвалась від процесу та подивилась на мене, - мені тебе шкода.

- Чого це? – не зрозуміла я.

- Бо тобі настільки тут не подобається, що ти ладна вигадати цілу змову світового масштабу, - відповіла подруга, торкаючись кулона, який навіть вночі не знімала. – Повір мені, я розумію, що ти хочеш додому, але потраплянки не повертаються. Це – своєрідний закон, такий непорушний та незворотний порядок речей. Скажи, чого ти так прагнеш повернутись?

- Не хочу у зведеннях Генштабу пропустити цифру в мільйон дохлих орків, - промовила я у відповідь.

- Можливо, якби ти зустріла когось, хто зміг би тебе зацікавити, то по-іншому сприйняла би наше потрапляння до цього світу? – нерішуче посміхнулась Марго.

- Я не можу це чути, - відмахнулась я від слів подруги, - це занадто. Я усе виясню самотужки. І якщо твій коханий принц виявиться Синьою бородою, не кажи, що я тебе не попереджала!

- Роби, як хочеш, - Марго демонстративно позіхнула та вмостилась на ліжку, - а я лягаю спати. Добраніч, Ніко. І, будь ласка, не злись на мене, але я повністю довіряю Ендрю.

- Солодких снів, - буркнула у відповідь і залишила подругу у спокої.

Я чудово знала її характер. Марго ще ніколи не була такою непробивною. Невже кохання так сильно затьмарює розум? Та не можна ж по саму маківку поринути до світу рожевих поні! Бо коли приходить розчарування, уламки рожевого скла доводиться виймати з очей.

*****

- Я довіряю Ендрю, закохайся у когось, - кривляла я подругу, міряючи кроками свою спальну кімнату, - у тебе бурна фантазія, Ніко, ніхто не вмер, усі живі.

А якщо вмер? Ми ж не бачили потім ані Марію, ані Берту. Ні, я цього просто так не залишу. Тут відбувається щось дивне, і я доведу, що це не моя розбурхана уява! От зараз піду до цих раптово захворівших, і все стане на свої місця. Так, в яких кімнатах їх розмістили?

Наші з Марго апартаменти знаходились в кінці коридору, а Марія та Берта проживали на різних поверхах. Була тут якась градація за знатністю, і тому баронеси жили на одному поверсі з баронесами, маркізи з маркізами, герцогині з герцогинями, і принцеси з принцесами. Ми з Риткою були безтитульними, тому жили окремо від усіх і мали в своєму розпорядженні цілий поверх. Зручно, з одного боку, але трохи сумно.

Марія також була єдиною маркізою на відборі, тому теж жила одна, а Берта – принцеса, і ділила поверх ще з чотирма конкурентками.

Першою ціллю свого міні розслідування я намітила Марію. Піднявшись на її поверх, біля кімнати дівчини побачила озброєного вартового. Цікаво, чого б це?

- Вітаю вас, шановний пане, - я начепила на обличчя свою найдоброзичливішу посмішку та наблизилась до дверей.

- Вітаю, пані, - промовив вартовий, затуливши вхід.

- Я хотіла б відвідати маркізу Марію де-Жуєн. Принц Ендрю казав, що вона прихворіла, - пояснила я ціль свого візиту, - хочу дізнатись, як вона почувається.

- До маркізи де-Жуєн не можна, - коротко промовив чоловік, - вона нездужає.

- Усе настільки серйозно? – я вдала, що схвильована станом дівчини.

- Ні, - відповів чоловік, і я бачила, наскільки сильно він не хотів зі мною розмовляти, - але ще деякий час маркіза не зможе приймати відвідувачів.