Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Ніка

Я спираюся на стіну ліфта, дивлячись, як цифри змінюються одна за одною. Голова трохи паморочиться, але приємно – так, ніби я пливу в теплому морі. Марина ще встигла пожартувати, що я червонію, як помідор після третього келиха, і тепер цей самий "помідор" намагається вставити ключ у двері своєї квартири.

Ось тільки ключ не заходить.

Я знову пробую – нічого. Чому двері не відчиняються? Щось із замком? Чи я не тим боком вставляю ключ? Я нахиляюся ближче, мружуся, намагаючись розібрати, що не так.

– Ну давай же, – бурмочу собі під ніс, знову тикаючи ключами в замок.

І тут двері різко відчиняються.

Я різко випрямляюся і б’юся головою об дверну раму. Відчуваю, як нахлинула хвиля запізнілого болю, та раптом забуваю про все, коли переді мною з’являється... ОГО.

Іван.

Майже голий Іван.

Стоїть у дверях у самих боксерках, з розпатланим волоссям і таким виразом обличчя, ніби щойно його хтось копнув у бік уві сні.

– Ти що, знущаєшся? – його голос хрипкий і ще сонний. – Якого біса ти робиш у мене під дверима?

Я кліпаю. Потім знову.

– У тебе? – перепитую. – Це моя квартира!

– Ні, блін, моя, – відповідає він, обперши руку об одвірок.

Я оглядаю кімнату за його спиною і завмираю. Щось тут не так. Диван не мій. Стіни не того кольору. І взагалі...

– Чорт... – шепочу.

Іван зводить брови.

– То що, почнеш вибачатися?

Я мотаю головою.

– Тобто... це не моя квартира?

Він голосно зітхає.

– Сусідко, я взагалі не знаю, чи мені сміятися, чи викликати тобі таксі додому.

Я облизую губи і тихо бурмочу:

– А я думала, що це моя квартира...

Іван хитає головою, явно намагаючись не розсміятися.

– Давай, червоненька, розвертайся і йди на поверх вище. Поки я ще добрий.

Я розгублено кліпаю, дивлюся на його загорнутий на грудях біцепс, потім на своє відображення у дзеркалі в коридорі, знову на нього.

Іван зводить брову.

– Щось не так?

Я мотаю головою і бурмочу:

– Просто... чому я не можу жити на цьому поверсі?

Він фиркає.

– Бо тоді ти, мабуть, опинилася б у мене в ліжку.

У мене віднімає мову. Я швидко розвертаюся й, ледве не перечепившись через власні ноги, прямую до сходів.

Позаду Іван голосно сміється.

Іван

Я зачиняю двері й кілька секунд просто стою, спираючись на них плечем.

Що це, бляха, щойно було?

Я чую, як її кроки віддаляються сходами, й нарешті зітхаю. Вона реально переплутала поверхи. І стояла переді мною з таким виразом обличчя, наче всесвіт зробив їй підлість століття.

Я тру пальцями перенісся, намагаючись прийти до тями, але щось мене відволікає.

Чорт.

Я різко кидаю погляд униз і стискаю щелепи.

Мій член вперто дав зрозуміти, що йому було недостатньо просто подивитися на Ніку. Навіть у сп’янілому вигляді вона виглядала до біса гарячою – її губи трохи припухли від вина, щоки горіли, а коли вона закусила нижню губу, намагаючись зрозуміти, де вона, я ледь не застогнав.

– Бляха, – бурмочу крізь зуби, дивлячись, як мої боксерки натягуються в дуже невідповідному місці.

Я тру рукою обличчя, проходжу у ванну й упираюся руками в раковину.

– Якого хера ти прокинувся? – питаю в свого члена, наче він може відповісти.

Очевидно, що він може, бо з ним усе зрозуміло.

Я зітхаю й, не думаючи більше, скидаю боксерки, заходжу в душ і відкручую воду.

Холодну.

Бо гаряча зараз явно не допоможе.