Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Ніка

Ранок у лікарні почався спокійно, як я й сподівалася. Останній день перед відпусткою — ідеальний час для розслабленої зміни без екстрених випадків.

Я вже встигла випити свою першу каву, перев’язати кілька пацієнтів та навіть пожартувати з колегами про те, як проведу наступні два тижні без лікарняних коридорів, коли у приймальне відділення влетіла медсестра Оксана.

— Ніка, збирайся! У нас екстрений випадок!

Я поспішила до оглядового кабінету, очікуючи побачити щось стандартне: перелом руки чи розбиту голову. Але щойно переступила поріг, ледь стримала нервовий сміх.

На кушетці сидів чоловік, років тридцяти, з перекошеним від болю обличчям. Він однією рукою підтримував себе під животом, а іншою нервово тер лоба.

— Що сталося? — запитала я, намагаючись не видати свого здивування.

— Перелом, — простогнав чоловік.

— Який саме?

Він багатозначно підняв брови. Я кинула швидкий погляд у медичну карту, і мені довелося прикрити рот рукою, щоб не видати здивованого "Ох ти ж..."

Перелом статевого члена.

Колеги за спиною вже ледве стримувалися. Лікар, який зайшов слідом за мною, хмикнув і жестом запросив мене допомагати.

— Ну, давайте подивимося, що тут у вас, — спокійно сказав він.

— Може, не треба? — заскиглив пацієнт.

— Треба, — впевнено відповіла я, натягуючи рукавички.

— Та воно якось… Ну… — чоловік знітився, а потім, раптом вирішивши, що найкращий захист — це атака, почав розповідати: — Розумієте, лікарю… Ну, це все жінка! Таке було натхнення, така була… інтенсивність…

Я мовчки кивнула, роблячи свою роботу. Але коли він продовжив розповідати з усіма подробицями, я відчула, як палає моє обличчя.

— А потім — хрясь! — пацієнт махнув рукою у повітрі, зображаючи сам процес травми.

— Боже, чоловіче, припиніть! — не витримала Оксана, якій явно важко було залишатися серйозною.

— Чого? Вам же цікаво!

Позаду почувся глухий сміх. Колеги, які стояли біля дверей, явно отримували задоволення від цієї ситуації.

— Все, вистачить, — підсумував лікар. — Зробимо УЗД, можливо, операція не знадобиться.

— А як швидко я зможу повернутися до… ну… нормального життя? — пацієнт глянув на мене так, ніби я знала точну дату його реабілітації.

— Якщо будете слухати лікарів — місяць, якщо ні — ну, буде як буде, — сухо відповіла я.

Пацієнт приречено зітхнув.

— А можна хоча б помацати потім, щоб перевірити?..

— Ви жартуєте?! — вигукнула Оксана, і вся кімната вибухнула сміхом.

Лікар закотив очі, а я просто закінчила свою частину роботи, поки позаду колеги обмінювалися жартами про «нервові випадки» у лікарні.

---

Зміна минула швидко. Наприкінці робочого дня я, нарешті, перевдяглася і вийшла з лікарні.

— Ніко! — пролунав знайомий голос.

Я обернулася і побачила Марину, свою подругу, яка чекала мене біля входу.

— Ти не повіриш, який в мене був день, — зітхнула я.

— Ну що, готова святкувати відпустку? — запитала вона, підморгнувши.

Я кивнула.

— О, так. Після такого випадку мені терміново потрібна кава… або щось міцніше.

— Ой, ну каву ми завжди встигнемо випити, — склала руки на грудях і нахилила голову, зображаючи невинність. — А от хороше вино в хорошій компанії… Ну що, Веронічко, підемо?

Я зробила вигляд, що ще роздумую, але насправді давно знала відповідь.

— Окей, але ти ведеш мене додому, якщо я почну говорити про колишнього або про роботу.

— Або про сусіда? — її очі хижо звузилися, і я зрозуміла, що припустилася помилки.

— Я нічого не казала про сусіда.

— Але збиралася.

Я закотила очі й першою рушила в бік невеликого бару на розі.

— Давай пити.

---

— Почекай, почекай, я правильно розумію, що ти затопила квартиру пожежника? — Марина схопилася за живіт, притискаючись до стільця, — Це ж яка іронія долі!

Я підперла підборіддя рукою, мружачись на неї поверх бокала.

— Дуже смішно.

— Блін, Ніка, ну серйозно, ти як магніт для комедійних ситуацій. І як він? Сердитий? Старий? Лисий?

Я зробила ковток і зітхнула.

— Високий. Русявий. З бородою.

— Ти це сказала таким тоном, ніби облизала шоколадний фондан.

— Марина!

— Окей, а як щодо… торсу? — вона лукаво вигнула брову, і я зрозуміла, що вибрала погану подругу.

— Весь м’язистий, широкі плечі…

— Ага!

— Але грубий. Зарозумілий. І взагалі…

— Взагалі ви живете в одному будинку, і він тепер тебе точно не забуде.

Я допила бокал і поморщилася.

— Давай ще по одній.

Марина плеснула мене по плечу.

— Оце по-нашому!

---

Ніч була сповнена сміху, вина й дурних балачок. Десь після третього бокала я вже не ховала усмішку, а після четвертого сказала те, про що сама себе картаю:

— Знаєш… Він пахне, як безпека.

Марина подивилася на мене довгим, задумливим поглядом і нарешті сказала:

— Ого. Ти точно просто його сусідка?

Я змовчала, тому що вперше за день справді не знала відповіді.