Читати книгу - "ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)"

Пані Мартиненко прокидається від металевого присмаку в роті. Вісні вона ненароком прокусила собі губу, і тепер відчувала легкий щем в зраненому місці. Однак це була вся біль з якою жінка зустріла новий день. Чемно відмовившись від сніданку, що пропонував їй колишній однокласник, Юлія Володимирівна поспішила додому. Треба було переодягнутися у свіже вбрання, навести марафет і братися за роботу. Як не крути та без її начальницького керівництва агентство «Сузір’я» не довго буде успішним.

Весь день проминув достатньо буденно. Нав’язливих клієнтів більше не було, натомість поблизу офісу з’явилося кілька підозрілих осіб. Кремезні чоловіки, з грубими рисами обличчями і одягнуті в потертий брудний однострій працівників муніципального водоканалу, викликали неабияке занепокоєння у пані Мартиненко. Однак вели вони себе спокійно, проблем не створювали, тож поскаржитися правоохоронним органам на них не було ніяких підстав. Хоча жінка нутром відчувала, що спостерігають і вичікують саме за нею, правда навіщо вона й гадки не мала.

Дочекавшись вечора вона стрибнула в свій автомобіль і помчала до міського шпиталю. Там на неї вже очікував Кириченко. По дорозі до кам’яниці в передмісті чоловік задав лиш одне запитання:

– Що саме ти хочеш знайти в цьому будинку?

– Ще не знаю. Просто ти своєю вчорашньою розповіддю наштовхнув мене на одну думку. Хочу сьогодні її перевірити, та сподіваюся на твою допомогу.

Переступивши поріг старого будинку Кириченко поцікавився:

– І що ми тут будемо перевіряти? З чого почнемо?

– З підвалу, – коротко кинула жінки і коли вони опинилися в підземеллі поспиталися. – Як би у тебе виникла потреба заховати щось дуже важливе в будинку де б це ти зробив?

– В залежності від того що це і якого воно розміру, – трохи подумавши відповів чоловік і іронічно всміхнувшись додав. – А ти сподіваєшся віднайти тут дорогоцінний скарб?

– Якщо Йосип Вотяцький був алхіміком, то мусів мати якесь приладдя для своїх дослідів, – не зважала на іронію співрозмовника Юлія Володимирівна. – Де він їх міг ховати від сторонніх очей? Підвал для цього підходяще місце?

– Цілком. В старину люди частенько робили схрони саме в підвалах. Але ми не знаємо де конкретно влаштований тайник, а ламати всі стіни і колупати кам’яну долівку справа довга й клопітка. Та й нам цього ніхто не дозволить робити.

– Ми не будемо все тут ламати. Маю припущення, що на місця схованок вказують таємничі знаки, які ти знайшов.

– Можливо ти маєш рацію, – задумливо почухавши чуба промовив Кириченко. – Але чим ми пробиватимемо цегляну кладку?

– Та я наперед передбачила це тож ще вдень купила необхідний інструмент. Почекай мене хвильку, зараз принесу з машини.

Пані Мартиненко вивіркою метнулася до свого автомобіля. Витягуючи з багажника кайло вона краєм ока побачила на протилежній стороні вулиці двох чоловіків, дуже схожих на тих що вдень вешталися біля її агентства. На цей раз вони були одягнуті в одежу робітників електрокомпанії. Серце у жінки тривожно тенькнуло, та думати про ймовірну небезпеку від незнайомців у неї часу не було.

Коли захекана ріелторка спустилася в підвал Кириченко вже стояв біля стіни на якій був вибитий символ загадкового ордену. Взявши з рук жінки кайло він розмахнувся і наніс перший удар по потрібній цеглі. Витвір рук майстрів-цеглярів з честю витримав це випробування. Почувся глухий «хук», в повітря здійнялася невеличка хмарка пилу, однак цегла залишилася практично неушкодженою. Проте чоловік не збирався відступати від задуманого. Удар за ударом посипалися на бідолашну стіну і за кілька хвилин стальний наконечник кайла все ж здобув перемогу. Позначена цегла розлетілася на друзки, за нею надійшла черга її сусідки і незабаром в стіні з’явився отвір в який легко можна було просуну голову.

– Що там? – нетерпляче запитала Юлія Володимирівна у спільника, коли той відклав кайло в сторону.

– Ще не знаю. Підсвіти ліхтариком телефону.

Кириченко сміливо просунув руки в отвір, вдоволено хекнувши витягнув з кам’яної ніші чорний саквояж. Зроблена зі шкіри невеличка лікарська валіза здавалося була непідвладна часу. На одній зі її сторін виднілася замкова шпарина, однак самого ключа в потайному схроні знайти так і не вдалося.

– Що це до біса таке? – спантеличено промовив Кириченко. – Як його відкрити і звідки ти знала що саме тут треба шукати сховок?

– Я не знала, а тільки припускала що тут щось може бути. А до цих припущень мене підштовхнули сни.

І жінка в усіх подробицях розказала чоловікові про дивовижні видіння які бачила дві останні ночі поспіль. Кириченко уважно все вислухав, і з кожним почутим словом в його очах зі зростаючою силою розгорявся вогонь ентузіазму й азарту, так притаманних справжнім науковцям, котрі зробили якесь важливе відкриття.

Коли Юлія Володимирівна закінчила свою розповідь він ледь стримуючи хвилювання збуджено промовив:

– Твоя історія звучить дуже химерно, але результат просто вражаючий. Ми знайшли річ яка можливо належала ордену святого Христофора. І тішу себе надіями, що за іншими знаками ховаються інші древні артефакти цього загадкового братства. Зараз ми все перевіримо і вияснимо.