Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Я на хвильку замислилася, а потім вийняла свій блокнот і написала:

«Дорогий Боже,

прошу тебе втрутитись і допомогти закінчити це розлучення. Ми з чоловіком не зуміли прожити разом щасливе життя, а тепер зазнаємо поразки у спробі мирно розлучитися. Цей ядучий процес розлучення завдає страждань нам обом і всім, кому ми небайдужі.

Я розумію, ти дуже зайнятий війнами, трагедіями і значно масштабнішими конфліктами, ніж тривала суперечка однієї дисфункційної пари. Але вважаю, що здоров’я планети залежить від здоров’я кожної людини, яка на ній живе. І поки у полоні конфлікту перебувають бодай дві душі, від того страждає весь світ. Тому якщо ці дві душі позбудуться смутку, це оздоровить світ — так само, як декілька здорових клітин можуть підвищити здоров’я свого організму.

Таке моє найсмиренніше прохання: допоможи нам закінчити цей конфлікт, щоб ми обоє отримали шанс стати вільними і здоровими, а у світі, що і так сповнений страждань, стане трішки менше злоби й гіркоти.

Дякую сердечно за увагу.

З повагою,

Елізабет М. Ґілберт».

Я прочитала лист Айві, і вона схвально кивнула:

— Я б таке підписала.

Я передала їй петицію разом із ручкою, але оскільки її руки були зайняті кермом, вона запропонувала:

— Вважаймо, що я її щойно підписала. Я це зробила у своєму серці.

— Дякую, Айво. Я дуже ціную твою підтримку.

— Хто ще може це підписати? — запитала вона.

— Моя сім’я. Мама з татом, сестра.

— Добре. От і вони підписали. Вважай, ми додали їхні імена. Я просто відчуваю, як вони це роблять. Отже, вони у списку. Ок. Хто ще? Кажи імена.

І я почала називати імена людей, які, на мою думку, могли би підписати цю петицію. Я назвала всіх близьких друзів, членів родини і колег по роботі. Щойно промовляла чиєсь ім’я, Айва впевнено казала: «Таак». Мовляв, і він чи вона підписали. Часом вона сама вставляла ім’я чергового підписанта:

— Мої батьки щойно підписали. Вони виховали своїх дітей під час війни, а тому ненавидять безглузді конфлікти. Вони будуть просто щасливі, якщо твоє розлучення нарешті станеться.

Заплющивши очі, я намагалася уявити чергових підписантів:

— Здається, що Білл і Гілларі Клінтони щойно підписали.

— Не маю жодного сумніву, — відповіла Айва. — Послухай, Ліз, будь-хто може підписати петицію. Ти це розумієш? Звертайся до будь-кого, живого чи мертвого, і починай збір підписів.

— Святий Франциск Ассізький щойно підписав.

— Безперечно, що підписав! — Айва бадьоро плеснула долонею по керму.

І тут мене понесло:

— Авраам Лінкольн щойно підписав. І Ґанді, і Мандела, і всі миротворці. Елеонора Рузвельт, Мати Тереза, Боно, Джиммі Картер, Мухаммед Алі, Джекі Робінзон і Далай Лама, і моя бабуся, яка померла 1984 року, і бабуся, яка досі жива… І мій учитель італійської, і мій терапевт, і мій агент… І Мартін Лютер Кінґ-молодший, Кетрін Гепберн… І Мартін Скорсезе (від нього навіть не очікувала, але це так мило з його боку — взяти і підписати)… І моя гуру, звісно… І Джоан Вудворд, і Жанна Д’Арк, і міс Карпентер, моя вчителька в четвертому класі, і Джим Генсон.

Імена просто вискакували з мене. Це тривало близько години, поки ми їхали через Канзас, і моя петиція за мир тягнулася листок за невидимим листком з іменами тих, хто мене підтримав. Айва і далі підтверджувала — так, і цей підписав, так, і вона підписала. А мене сповнювало відчуття захищеності від вияву колективної доброї волі стількох величних душ.

Перелік імен нарешті вичерпався, і з ним вичерпалася моя стурбованість. Захотілося спати. «Поспи собі, — мовила Айва. — Я і далі вестиму машину».

Я заплющила очі, згадавши насамкінець ім’я Майкла Джея. «Фокс щойно підписав», — пробурмотіла я і занурилася у сон.

Не знаю, скільки я проспала, можливо, не більше як хвилин десять, але сон був глибокий, і коли прокинулась, Айва досі вела машину, наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. Я позіхнула. Задзвонив мій мобільний.

Я глянула на цей божевільний пристрій, що збуджено вібрував у попільничці орендованої машини: спросоння не знала — де я, що я, не здатна була згадати, як відповісти на дзвінок.

— Давай, — із розумінням мовила Айва, — натискай сюди.

Я натиснула і прошепотіла «алло».

— Видатна новина, — проголосила моя адвокат із далекого Нью-Йорка. — Він щойно підписав.

10

А за декілька тижнів я вже була в Італії.

Розрахувалася з роботи, заплатила згідно з угодою про розлучення, сплатила рахунки за юридичні послуги, позбулася будинку, залишки майна перевезла до сестри і спакувала дві валізки. Мій мандрівний рік розпочато. І можу я собі це дозволити завдяки дивовижному й неймовірному випадку — мій видавець купив права на ще ненаписану книжку про цю подорож. Усе сталося саме так, як і передбачав індонезійський цілитель. Я втрачу всі свої гроші, а потім дуже скоро вони повернуться до мене. Принаймні їх вистачить, щоб купити собі рік життя.

Тепер я мешкаю у Римі, знайшла тиху квартирку-студію в історичному будинку за два вузеньких квартали від Іспанських сходів, у благодатному затінку елегантних садів Борґезе, через вулицю від П’яцца дель Пополо, де стародавні римляни гасали на своїх колісницях. Звісно, тут немає простору і пишноти нью-йоркського кварталу, де я мешкала у квартирі з краєвидом на тунель Лінкольна, та все ж…

Мені подобається.

11

Перша страва, яку я її скуштувала в Римі, не була чимось особливим. Просто домашня паста (спагеті а-ля карбонара) і тушкований шпинат із часником. (Великий поет-романтик Шеллі якось написав страшного листа своєму англійському другові про італійську кухню: «Молоді жінки з вищого світу їдять — ніколи не повіриш що — ЧАСНИК!») Ще я замовила один артишок для проби — римляни безмежно пишаються своїми артишоками. Потім через офіціанта мені передали як бонус страву-сюрприз — порцію смажених суцвіть цукіні з ніжною сирною ноткою (приготовано це було так делікатно, що квіти, мабуть, і не помітили, що вже не на грядці). Після спагеті я скуштувала телятину. А ще випила пляшечку домашнього червоного вина. Сама. І з’їла теплого хліба з сіллю та оливковою олією. На десерт — тирамісу.

Близько одинадцятої, повертаючись після трапези додому, почула шум, що долинав із будинку на моїй вулиці, щось схоже на дитячу вечірку — день народження, певно. Сміх, вереск, біганина. Я піднялась по сходах до своєї квартири, лягла у своє нове ліжко і вимкнула світло, чекаючи, коли почну плакати і переживати. Бо ж саме це вже давно відбувалося зі мною, коли гасила світло. Та хоч як це дивно, я почувалася нормально. Навіть добре. І відчула тоді перші ознаки задоволення.

Моє виснажене тіло запитувало у стомленого розуму: це все, що тобі було потрібно?