Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я ледве трималася на ногах після насиченого дня. Розселення дітей, постійні питання, вічне "а можна, а давайте, а що якщо?". І ось тепер директор оголосив, що кожен загін повинен влаштовувати вечірні свята. 

— Ти уявляєш? ЩОВЕЧОРА! — Іра не могла заспокоїтись, коли вони поверталися до корпусу. — Я ж думала, що хоча б іноді можна буде просто випити чаю і подивитися на зірки, а тут треба забавляти дітей ледь не як аніматори в Туреччині! 

— Вони ж сюди не просто відпочивати приїхали, а отримати нові враження, — спокійно сказала я. 

— А ти отримала? — Іра звузила очі. — От, наприклад, учорашній красунчик. Враження були? 

Закочую очі. 

— Іро, я не буду обговорювати це зараз. 

— Добре, добре, я просто натякаю, що у вас є шанс ще раз побачитись. Наприклад, сьогодні ввечері. 

— На святі? 

— Ні, дурненька. На дискотеці. 

Я зовсім не збиралася шукати його поглядом. Взагалі не збиралася про нього думати. Але щойно зайшла в залу, де вже гучно греміла музика, щось стиснулося всередині. Він тут. Я відчула це шкірою ще до того, як побачила. Погляд сам знайшов його — кілька метрів від мене, обпершись на стіну, стояв Дамір. Темна футболка, легка усмішка, схрещені на грудях руки. Він помітив мене відразу. Але нічого не сказав. І я теж мовчала. Ми не обмінялися жодним словом за весь вечір. Але кожного разу, коли я підіймала очі, ловила його погляд. Гарячий, уважний, майже занадто прямий. Від нього повітря ставало ще спекотнішим, ніж від музики.

***

Наступного дня пляж гудів від дитячого сміху, вигуків і галасу, а волейбольний м’яч літав у різні боки. Ми з Ірою встигли зібрати команду, і гра почалася з азартом. 

— Давайте-давайте! — Іра командувала з таким запалом, наче ми змагалися на олімпіаді. — Артеме, ти ж спортсмен, ти повинен вигравати! 

Артем, високий блондин з легкою усмішкою, знизав плечима й відповів так спокійно, що я ледь стримала сміх: 

— Якщо я виграю, ти підеш зі мною на побачення? 

Іра, здається, ледь не проковтнула язика. 

— Ого, Іро, — піддражнила я, — здається, у тебе з’явився конкурент. 

— У мене?! — Вона скосила на нього погляд, але я помітила в її очах ту саму іскру. Інтерес. Невже? 

Я хотіла ще щось додати, але погляд сам собою перекинувся на інший край майданчика. Там стояв він. Дамір. Тримав м’яч, ніби готувався до бою. Ми зустрілися очима. 

— Готова програти? — усміхнувся він. 

— Сумніваюсь, — кинула я, ховаючи власну посмішку. 

Гра почалася. І з кожною подачею, з кожним стрибком і поглядом, кидком — ставало все очевидніше: це була не просто гра. Це був виклик. Його — мені. І мій — йому.