Читати книгу - "Залізний генерал. Уроки людяності, Людміла Лонковська"

Валерій Залужний із братом Артуром. АТО, 2014 рік. Фото з приватного архіву Валерія Залужного.

Із серпня 2014 року росіяни зосередили основні сили на двох напрямках — Луганському та Іловайському. Там тривали важкі бої. У секторі Залужного росіяни також намагалися перейти в наступ. «Атаки росіян не були такими масштабними, як під Іловайськом чи Луганськом, — згадує Назаров. — Однак декілька їхніх батальйонно-тактичних груп ми там відслідкували. Наше вчасне вогневе ураження їхні замисли зірвало».

Складність сектору С й завдань у ньому полягала в тому, що це було вузьке вклинення вглиб ворожої до нас території, вважає тодішній керівник штабу АТО. «Тобто Дебальцівський плацдарм витягнутий уперед, — пояснює. — Надалі з нього можна було б розвивати наступ у бажаному для нас напрямку. Тому й стояло завдання: утримувати плацдарм якомога довше, а за можливості — тримати його постійно».

Молодший брат Артур уже також був військовим. «Валерій спочатку був у Дебальцевому, а мій підрозділ виїхав ближче до Криму. Звідти на День Незалежності ми заходили ешелонами в сектор С, де він був заступником керівника. Кажу йому: „Я тут“. А Валера мав назавтра від’їжджати. Він приїхав уночі, віддав мені свою торбу, усе, що в ній було. І навіть свій бронежилет. Каже: „У тебе нема. Ну, давай. Мамі передам вітання“. Оце такі в нас зустрічі. Я зрозумів, що в мене на фронті було більше часу на спілкування з ним, ніж у дитинстві чи коли я вчився і служив ще до війни. На війні ми бачилися частіше».

На той час у Збройних Сил України не вистачало потужностей і засобів, щоб стабілізувати ситуацію на фронті. Тому почався призов мобілізованих із запасу. Злагодження проходили безпосередньо на полі бою, а це виклик для командирів.

Уже під час своєї другої ротації на фронт, у лютому 2015 року, у секторі біля Дебальцевого Валерій Залужний мав переформувати угрупування, яке вийшло з оточення, створити нові оборонні рубежі й передати результати роботи іншому командиру. Реальна робота в полі, яку досі можна було бачити хіба на полігоні.

Найгостріші й найбільш криваві події тут розгорнулися вже взимку, коли почалися бої за Дебальцево. Багато залежало від командирів оперативної та тактичної ланки, зокрема від командира 128-ї бригади Сергія Шаптали. Він фактично узяв на себе основний тягар, за що згодом отримав Героя України й орден «Золота зірка». А влітку 2021 року на співбесіді у Президента Залужний попросив призначити Сергія Шапталу начальником Генерального штабу ЗСУ.

У квітні 2015 року Залужного забрали з фронту. Його призначали начальником управління бойової підготовки — заступником командувача військ із бойової підготовки Управління ОК «Схід» Сухопутних військ у Дніпрі.

Коли в червні цього ж року ситуація на фронті загострилася, його знову відрядили на схід вже командувачем сектора Б на Донецькому напрямку. Цей оперативний район включав територію навколо Донецька на лінії Мирноград — Келерівка — Горлівка — Єнакієве — Шахтарськ — Кутейникове — Кумачове. Там він служив до кінця 2015 року.

Про бойові дії 2014–2015 років написано вдосталь — як із політичними, так і з військовими оцінками. Фактично в надскладних умовах, у непідготовленій армії, без підтримки західних партнерів українські захисники стримали наступ і виграли час, щоб підготуватися до повномасштабного вторгнення.

«Ці два роки на фронті були для мене досить повчальними», — пригадував Валерій Федорович. Він досі має багато друзів із тих часів і серед кадрових військових, і серед мобілізованих, які прийшли воювати в перші роки. Нині більшість із них у строю. Багатьох, на жаль, забрала війна.

Дивися! Запам’ятовуй! Ти маєш це потім розказати

Доля дала мені шанс бачити зблизька людей, які прийняли виклик цієї великої страшної війни. І я собі весь час повторювала: «Дивися! Запам’ятовуй! Ти маєш це потім розказати!».

Як ступає людина за кілька днів до війни, яку вона має вести? Як і завжди. Швидко, стрімко, широким кроком.

Коли він увійшов, було близько сімнадцятої години, а за вікном — зимова темінь. Прочинив двері до кабінету помічників. Це невеличка видовжена кімната. Три робочих столи, велике темне шкіряне крісло й журнальний столик. Привітався й сів у це крісло. Не мав ні прохань, ні розпоряджень. Прийшов просто посидіти.

Так я пригадую його 23 лютого. Геть звичний. Жартував. Уже потім я зрозуміла, що його напруга була внутрішньою. Він шукав товариства, щоб відволіктися. Крісло низьке, і щось затишне було в тому, як сидів у ньому Головнокомандувач.

Уже кілька днів він жив не вдома, а ночував у спеціальному будинку неподалік Генштабу, щоб бути в пішій доступності. Уранці 24 лютого він не зміг додзвонитися до водіїв — хлопці молоді, може, спали — і він пішки прийшов до свого кабінету, куди потім зійшлися всі. Після розмови з міністром оборони Олексієм Резніковим Головнокомандувач спустився в бункер.

Я ж, повернувшись з роботи ввечері 23 лютого, поставила тривожну валізу ближче до дверей. Під ранок прокинулася від звуків вибухів. У ті хвилини мусила ухвалити найважче рішення у своєму житті: залишитися зі своїм дев’ятирічним сином, який ще мирно спав, чи їхати на робоче місце. Я — цивільна. Мала право не прибувати в Генштаб, а працювати віддалено. Але розуміла, наскільки важливою є комунікація від Головнокомандувача, від ЗСУ загалом, наскільки чутливою є ця інформація й що здобути та погодити її на відстані не вдасться. Тому вирішила їхати.

Розпач поглинув мене. Не бажаю нікому дивитися на свою єдину дитину й питати себе: «Чи ми ще побачимося?». Я впала на коліна перед іконами, молилася й плакала. Опісля опанувала себе. Перехрестила свого Іванчика, залишила його з чоловіком і поїхала в Генштаб.

Назавжди запам’ятаю ту дорогу до метро — темні вулиці, холодний вітер. Переповнений вагон з принишклими людьми, в очах яких самі питання. Я дивилася на маму з хлопчиком-підлітком і думала: як сильно я хочу бути зі своїм сином. З метро я вийшла на вокзал, куди звідусіль тягнулися натовпи, і пішла до Генштабу, до свого кабінету. І вже звідти за декілька годин спустилася до бункера.

Тієї першої доби повномасштабного вторгнення я безперервно працювала над повідомленнями від