Читати книгу - "Бити разом, Дроянда"

Вечір. Дощ накрапав по вікнах, ніби хтось змивав залишки образ з вулиць міста. Мія сиділа на підвіконні, загорнута в плед, з гарячим чаєм, який давно охолов. Три дні мовчання. Три дні тиші, в якій вона намагалася не згадувати Артема. Не вдавалося.

І тут — дзвінок у двері.

Вона відкрила. На порозі стояв Артем. Мокрий, із розтріпаним волоссям і… гітарою.

— Я написав для тебе, — сказав він. — Нову пісню. Без Ліз. Без брехні. Тільки я і ти.

Не питаючи дозволу, він пройшов на кухню, витер гітару об свій капюшон і сів. Почав грати.

Спочатку — просто акорди. Потім — слова. Ніжні, ледь чутні, як вибачення.

«Ти — не нота,

Ти — мелодія моя.

Я збрехав —

Але ти залишилась справжня.

І я боюсь тебе втратити,

Тому прийшов не співати —

А бути...»

У Мії потекли сльози. Вона прикрила долонею рот, щоб не зойкнути. Це була правда. Його голос, злегка охриплий, звучав краще за будь-яке пояснення.

Коли він закінчив, вона мовчки підійшла і сіла навпроти. Між ними — тільки стіл. І гітара, що ще звучала в повітрі.

— Я пробачаю, — прошепотіла вона. — Але, будь ласка… не ховайся більше. Я не крихка. Я справжня.

Артем підвів голову. Усміхнувся крізь втому, дощ, страх.

— Справжніх я й шукав, Міє. Але таких, як ти — більше не буває.

Він обережно простягнув руку. Вона взяла її.

І дощ за вікном перестав. Наче світ слухав їхню пісню.