Читати книгу - "Бити разом, Дроянда"

Вони ще довго сиділи мовчки. Артем крутив у пальцях медіатор, Мія загортала плед ближче до шиї, ніби хотіла втримати тепло не тільки тіла, а й моменту.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — тихо спитав Артем, не дивлячись на неї.

— Ти пролив каву на мою сукню, — усміхнулась Мія. — І сказав, що в цьому є "естетика хаосу".

— Тоді я подумав: от би ще раз щось зіпсувати, аби просто залишитися поруч, — він засміявся тихо, а потім став серйозним.

— Але зараз... я нічого не хочу ламати.

Він підвівся, обійшов стіл і сів поруч. Так близько, що її волосся торкнулося його плеча. Мія глянула на нього. Вперше за довгий час — без страху. Тільки ніжність.

— Я не впевнений, що вмію бути хорошим хлопцем, — прошепотів він.

— Я не хочу хорошого. Я хочу справжнього, — сказала вона.

І тоді, між словами, між подихами, між спогадами — стався перший поцілунок. Повільний, уважний. Наче музика без слів. Наче він питав: «Можна?», а вона відповідала: «Так».

Артем доторкнувся до її щоки, притримав легенько. Мія тремтіла — не від страху, від сили моменту.

Коли вони відсторонилися, обоє мовчали. Але мовчання було таким, у якому народжувалась любов.

— Тепер, — сказав він, — я напишу про тебе найкращу пісню. Але не для сцени. А для кухні, для дощу, для нас.

— Тоді не забудь записати її... у серці, — Мія усміхнулася і схилилася до нього ще раз.

Світло в кухні згасло. Залишилась тільки тепла лампа в кімнаті — м’яке сяйво, що обіймало простір, мов ковдра. Мія принесла ще один плед і кинула його Артему. Він ловко підхопив, вмостився на дивані.

— Хочеш чаю? — запитала вона, вже на півдорозі до чайника.

— Лише якщо будеш пити зі мною, — відповів він.

Вона зупинилась, усміхнулась, як тільки вона вміє — легко, ніби щось розцвіло всередині. І все ж... трохи невпевнено.

— Ти точно хочеш залишитися?

— Міє, — він подивився прямо в очі, — я залишив усе, щоб бути тут. І не хочу йти, поки ти цього не скажеш.

Чайник зашипів. Вода закипіла, як її серце. Вона мовчки приготувала два горнятка, подала одне йому, а інше залишила собі. Потім сіла поруч. Плече до плеча. Коліна торкнулись. Все — ненавмисно, але справжньо.

— Коли я була маленька, — тихо сказала вона, — я боялася, що мене полюблять тільки, якщо я буду зручною. Правильною. Без зайвих сліз. Без музики. Без мрій. Ти зламав це. Одним своїм поглядом.

Артем поставив чашку на стіл. Його очі були серйозні, теплі.

— Я писав сотні пісень. Але вперше — я пишу історію, в якій сам хочу жити. І вона — з тобою.

Мія вмостилася поруч, схиливши голову йому на плече. Вони сиділи так, поки чай не охолов. Поки серце не заспокоїлось. Поки ніч не обійняла їх повністю.

— Добраніч, Артеме, — прошепотіла вона.

— Добраніч, моя пісне, — відповів він, притискаючи її ближче. — Обіцяю, ця мелодія вже ніколи не замовкне.