Читати книгу - "Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак"

Увечері, коли обстрілів не було, небо було затягнуте хмарами, але повітря пахло тишею — рідкісною, майже святою. Мар’яна й Максим вирішили прогулятися до річки, що текла за селом. Там усе було як у минулому житті: вода плинула, як і раніше, трави шелестіли на вітрі, ніби нічого й не сталося.

Вони сміялись, жартували — як діти. Мар’яна, босоніж, стрибала по камінцях на березі, а Максим наздоганяв її з пластиковою пляшкою води.

— Не доженеш! — крикнула вона, крутнулась і… послизнулась.

Її тіло різко зникло під поверхнею води. Крик, сплеск — і вже нічого, тільки кола на воді.

— Мар’яно! — заволав Максим і кинувся за нею, не роздумуючи.

Вода була крижана, течія швидка. Але він пірнув, шукаючи її — на дотик, на віру. За кілька секунд (які здавалися вічністю) його рука торкнулась її руки. Він стиснув її й витягнув на берег, мокрий, задиханий, але щасливий.

Вона лежала, кашляючи, з мокрим волоссям, але жива. Їхні очі зустрілися.

— Ти… дурний, — прошепотіла вона, посміхаючись крізь сльози.

— Можливо. Але я не дозволю тобі зникнути, — відповів він.

У ту мить час зупинився. Ні війни, ні вибухів, ні страху — тільки вони, і відбиток її долоні на його грудях.

Це була любов. Справжня, випробувана водою.

Хочеш, щоб після цього їхні стосунки стали офіційними? Чи поки зберегти напругу й плавно розвивати романтичну лінію?