Читати книгу - "Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак"

На ранок після пригоди біля річки Мар’яна прокинулась не від звичних пострілів чи сирен, а від дивної метушні. В наметі було порожньо. Надворі лунали крики, бігали люди — і медики, і побратими. Хтось схлипував, хтось щось гукав — але все зливалося у суцільну тривогу.

Мар’яна рвучко сіла. Серце стукотіло в грудях, як бубон. Вона вибігла назовні, ще не встигнувши до кінця отямитись.

— Що трапилось?! — крикнула вона до когось із бійців.

— Обстріл, — кинув один, пробігаючи повз. — Після світанку. Хтось був на позиції...

Мар’яна завмерла. Вона нікого не бачила. Ні командира Андрія, ні Максима.

Усе всередині похололо.

— Де Максим? — крикнула вона до медика, що саме вибіг із медпункту з бинтами в руках.

Той зупинився на секунду, поглянув у її очі. І нічого не сказав.

Цієї миті вона зрозуміла — її світ більше не був цілісним. Чогось, а може когось, у ньому раптом бракувало.

Мар’яна, не чекаючи відповіді, кинулась через табір. Її ноги неслись самі, серце билося, мов скажене. Вона мчала до командирського намету, де завжди було світло, карта на столі й запах кави, яку він варив щоранку.

Вбігла всередину — Андрій стояв спиною до входу, щось записував на мапі. Його постава була пряма, але тривожна.

— Андрію! — закричала вона. — Де Максим?!

Він повільно обернувся. У його очах було щось нове — втома, злість… і біль.

— Під обстріл потрапив наш розвідгрупа, — сказав він тихо. — Максим був з ними.

— Був? — її голос зламався.

Андрій підійшов ближче. Обережно взяв її за плечі, його пальці тремтіли.

— Він зник, Мар’яно. Можливо, живий. Можливо, десь там, на вогневій точці. Ми шукаємо…

— Ні… — її ноги підкосились. Вона впала на коліна просто біля столу, мов знеструмлена.

Командир опустився поруч, нічого не кажучи. Не як офіцер — як той, хто теж втрачає. Але поки не здається.

— Ми знайдемо його. Я клянусь, — прошепотів він.

А вона тільки шепотіла про себе ім’я, знову і знову:

— Максим…