Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

й злоби, він кричав на мене й від жалю заламував руки… «Гантю, що там знову забули ці ворожки, ці стриги?» Я, як завжди, злякався, впав на одне коліно, тримаючись рукою за корито преса, і дивився вгору, ніколи не міг зрозуміти, чого це мій шеф так мене не любить, чому ж для мене в нього завжди знайдеться найгрізніший вираз обличчя, неначе він до цього довго готується, його обличчя було так несправедливо насуплене, повне такого гіркого страждання, яке йому спричинив саме я, і я щоразу, як зараз, переконувався, яка я жахлива людина й нікчемний робітник, і скільки неприємностей створюю цьому шановному шефові… Я піднявся з підлоги так, як піднімалися перелякані солдати, коли в повітря злетіла дошка труни, звідки вийшов Христос, я піднявся, обтрусив коліна й працював далі, щоправда, вже без колишнього завзяття, мошки зібрали всі свої сили і стали гучніші, дуріли, мабуть, від того, що я забрав у них уже майже весь скривавлений папір, божеволіли від протягу, виниклого, коли я підкопав купу з верхівкою аж у дворі, утворили навколо моїх рук і паперу в кориті густу крону, неначе малинник, мов пруття ожини, і тому коли я відганяв їх руками, здалося, що я борюся зі сталевими дротами й довгими стружками. Так, просяклий кривавим потом, я працював, а Ісус і Лао-цзи, поки в підвалі були циганки, стояли біля корита мого гідравлічного преса, і тепер, коли я знову був сам, самотністю прикутий тільки до робочого механізму, постійно оточений мошками, що били мене своїми батогами, я побачив, що Ісус — це чемпіон із тенісу, який щойно виграв Вімблдон, а стражденний Лао-цзи схожий на багатого торговця, який вдає, що нічого не має, я бачив криваву тілесність усіх шифрів і символів Ісусових, тоді як Лао-цзи стояв у савані й показував на товсті неотесані дошки, я бачив, що Ісус — це плейбой, а Лао-цзи — виссаний старий молодик, я бачив, як Ісус наказово піднімає руку і владним жестом проклинає своїх ворогів, а Лао-цзи переможено опускає руки, наче зламані крила, я бачив, що Ісус — романтик, а Лао-цзи — класик. Ісус — приплив, Лао-цзи — відплив, Ісус — весна, Лао-цзи — зима, Ісус — дієва любов до ближнього, Лао-цзи — вершина порожнечі, Ісус — progressus ad futurum, Лао-цзи — regressus ad originem…[10] Я натискав почергово червоні й зелені кнопки, останнім оберемком укинув потворний скривавлений папір, яким різники завалили весь мій підвал, водночас привівши до мене за руку Ісуса і Лао-цзи. В останній пакунок я вклав також «Метафізику моралі» Іммануїла Канта, і майже всі мошки втратили голову аж так, що всілися разом на криваві рештки й пили висохлу й ще не висохлу до кінця кров так жадібно, що не помічали, як бічна стінка їх стискала, а потім пресувала й розмазувала на тонкі плівки і плямки. Зв’язавши й перев’язавши дротами цей спресований куб гидоти, я відвіз пакунок до решти п’ятнадцяти, разом з ним везучи і залишки рою здурілих мух, кожен пакунок був обліплений мошками, на кожній плямі, спресованій у пакунок, світилася чорняво-чорним зелена чи металево-синя муха, неначе кожен пакунок був величезним коров’ячим окостом, що висить на гаку в сільській м’ясній крамниці в спекотний літній полудень. Піднявши очі, я бачив, що Ісус і Лао-цзи пішли по білих, натертих вапном сходах, як і бірюзова та атласно-червона спідниці моїх циганок, а джбан порожній. Я поліз сходами нагору, спочатку навкарачки, бо вже в голові закрутилось від цієї моєї занадто гучної самотності, й тільки на свіжому повітрі на задвірку я вирівнявся і впевнено затиснув у руці порожній джбан. Повітря іскрилось, я кліпав очима, ніби кожен промінчик сонця був посолений, ішов вуличкою попід стіною будівлі храму Святої Трійці, робітники розкопали бруківку, і тут я побачив своїх циганок, бірюзова й червона спідниці сиділи на колоді й курили, базікали з циганами, тут, на розкопках, працюють групи циган, вони зобов’язані працювати, тому працюють завзято, бо чітка мета зменшує їхню втому, я люблю на них дивитися, коли вони, голі до пояса, з мотиками й кирками змагаються з твердою землею й бруківкою, люблю, коли вони стоять у землі по пояс, ніби копають собі могилу, я люблю їх, цих циган, бо часом їм стає сумно, а оскільки поряд із місцем їхньої роботи часто бувають їхні дружини і діти, я часто бачу, як циганка, підгорнувши спідницю, блискучою киркою довбе рів, а молодий циган тримає на руках маленьку дитинку і грається з нею, якось дивно ластиться до неї, й від того, що він грається з дитинкою, до нього повертається якась сила, не сила м’язів, а сила душі, вони дуже чутливі, ці цигани, вони наче гарні південночеські мадонни, що граються з Ісусиком, часом так глянуть на тебе, що стигне кров, очі в тих циган великі і мудрі, очі якоїсь давно забутої культури, я чув, що коли ми ще бігали із сокирами й пасли собі кіз, у циган десь була держава й інституції, які переживали вже другий занепад, думаю собі, дивлячись, як офіціантка у Гусенських наливає мені чотири великі пива по стінці джбана, а решту в склянці підсовує під руку олов’яним піддоном, щоб я ту решту допив, бо зі джбана вже тече піна. А відвернулась вона від мене, бо вчора, коли я розплачувався, з рукава в мене вистрибнула мишка. Тож я допив, а може, офіціантка відвернулася від мене, бо в мене були закривавлені руки, руки, вкриті засохлою кров’ю, й провівши ними по обличчю, за звичкою витираючи долонею все лице, я відчув, що на чолі в мене повно засохлих мушок, тож я розчавив їх, ніби захищаючись від тих дурних мух сильними ударами руки. В задумі вертався я розкопаною вулицею, бірюзова і червона спідниці вже стояли на сонці під стінами храму Святої Трійці, а циган із фотоапаратом у руках вирівнював їм підборіддя, відходив, дивився крізь вічко, потім іще раз поправив обидва кольорові обличчя, щоб вони дурнувато усміхалися, потім знову підсунув до ока вічко, дав рукою знак, а тоді клацнув і прокрутив трохи далі неіснуючу плівку, циганки аплодували й раділи, наче малі діти, завмерлі в передчутті, чи добре вони вийдуть на тих фотографіях. Я насадив капелюх по самі очі, й коли перейшов справа наліво, переді мною постав досить розгублений професор філософії, товсті окуляри цілилися на мене, ніби дуло стрілецької зброї, наче дві попільнички, він порився в кишенях, як завжди,