Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Дорога на Лубни лежала через кілька  блокпостів і закинутих сіл. Гражина вела Caddy впевнено все від  ліхтаря до набора з гарячою кавою —  під рукою.

На першому блокпості їм перевірили документи, обійшли машину зі зброєю напоготові.

— Скажете, куди їдете? — сухо запитав солдат у темному пончо.

— В Лубни.  — відповів Віктор, показуючи паспорт.

Проїхали блокпост...

Але в дорозі щось змінилось.

На другій заправці Белла вийшла з машини — і завмерла.

На склі шиномонтажної станції, у товщі пилу, хтось вивів дитячим пальцем:
"ГРАЖИНА. Я БАЧУ ТЕБЕ."

— Це він, — прошепотіла вона. — Потерча.

Гражина вийшла й глянула на напис. Витерла. Але той з’явився знову — глибше, ніби зсередини скла.

— Нас вже бачать, — сказала вона. — А це означає, що ми близько.

Уночі вони зупинилися на великій стоянці вантажівок. Белла натягнула капюшон і лягла на розкладеному сидінні, Віктор пильнував біля вікна. Гражина — писала в ноуті. У неї була скан-копія довоєнного опису місця зникнення дітей — документ, який збігався з обставинами нинішньої справи.

— Це повторення, — сказала вона. — Це вже було. Потерча й Мати… вони циклічні. Вони повертаються через покоління.

— Але зараз щось зірвалося, — відповів Віктор. — Механізм не спрацював, щось зламалось. Може, через війну. Може, хтось відкрив щось, що мали забути.

Перед сном вони ще довго мовчки слухали дощ, що бив по даху фургона.

А вранці, серед легкого туману, Белла сказала:

— Мені снилося, як Потерча тримав мене за руку. А його обличчя… не було. Замість нього — моє власне.

Гражина нічого не відповіла. Просто завела двигун і рушила далі.

Чорний  Caddy  мчав трасою, розсікаючи воду на асфальті, ніби голка прошиває тканину. Підняття кліренса робили його схожим на міського звіра, що вирвався з клітки. Гражина сиділа впевнено, стискаючи кермо, слухаючи двигун та підбірку пісень, які виконувала Tarja Turunen,а саме з динаміків лунала "Dark Christmas". У фарах мерехтіли дощові краплі, що виблискували, мов скалки скла.

— У нас ще година, — сказала вона, поглянувши на навігатор. — Лубни зустрінуть нас вологим ранком.

Ззаду Віктор пив каву з термоса. Белла спала, притулившись до вікна.

Коли вони в’їхали в місто, туман розтікався поміж будівель, мов привиди з минулого. Лубни були тихими, порожніми — лише кілька авто, рідкі пішоходи, вуличні пси. У центрі майорів облуплений будинок — колишній райвідділ, переобладнаний під архів.

Фургон став біля нього, тихо пригальмувавши на вологому асфальті.

— Ми тут, — сказала Гражина, глушачи двигун. — Час витягати скелети.

Вони вийшли. Двері будівлі були відчинені, в середині жодної душі. Лише — довгі коридори, заплутані, мов кишки старої бюрократії. Архівар був старим, сухим із глибокими зморшками, як у  обкладинки старої книги Вікінга.

— Нетипові справи — хрипко вимовив Віктор. — Ось тут. Але нам треба в підвал. 

Гражина лише кивнула — вона вірила, що саме там знайдеться Книга Ран, або принаймні її згадка.

                             -----------------------------------------------------------------------------

Підвал архіву зустрів їх запахом вогкості, розкладеного картону і чогось, що давно мало бути похованим — але досі залишалося в повітрі.

Ліхтар Гражини ковзнув по рядам металевих стелажів. Полки тріщали під вагою документів, дотичних до паранормального: старі міліцейські протоколи, доповіді КДБ, списки "психічно нестабільних", які бачили те, що бачити не слід.

— Ось воно, — Віктор витягнув знизу пошарпану теку з номером “13-КФ-74”.
— Я шукав це ще у 89-му. Тут було згадано фрагменти Книги Ран — середньовічного трактату про демонічні прояви в побуті.

Белла відкрила ноутбук. Гражина сканувала кожен аркуш, пальці її працювали швидко й зосереджено.

— Liber Vulnerum. Tractatus de Nomina Damnatorum — промовила вона, перекладаючи назву. — Книга Ран. Трактат про імена проклятих.

— Саме так, — кивнув Віктор. — Імена — це ключ. Потерча не може втекти, якщо його назвати по-справжньому. Але треба дістатись першої згадки, де йдеться про те, як його ім’я було забуто.

Белла зупинилась на пожовклому аркуші.

— Тут... сказано, що ім’я Потерча іноді відкривається у снах, якщо поєднати голос дитини, звук дзвонів і обряд у місці першого плачу.

— Село під Кам’янцем, — прошепотіла Гражина. — Саме там усе почалося, і відстань нічого не означа для Потерчі, ця істота немов телепортується на відстань ітягне з собою кого заманеться.

Та не встигла вона вимовити це, як у коридорі над ними загриміли кроки. Чужі, порожні, лункі. Не міліція, не охорона.

Світло згасло на секунду. І коли знову загорілося — на металевому столі лежав клаптик тканини. Дитячої. Старої. Зі слідами засохлої крові.

— Він знає, — сказала Белла.

— І не дасть нам закінчити, — відповів Віктор. — Нам треба зникнути звідси. Зі всім, що знайшли. Беріть теки і ось ці коробки, вказав він ногою.

— Стояти! — почулося з темного коридору, коли Гражина вже запаковувала останні папери в свій рюкзак.

Двоє охоронців — міцні, незвично озброєні для архіву люди — рушили до них швидким кроком. Очі — холодні, без питань. У одного з них під курткою блиснув пістолет.

— Бігом!!! — крикнув Віктор.

Вони кинулись вузьким проходом між стелажами. За спиною гуркотіли важкі чоботи. Віктор прикрив тил — і коли перший охоронець зрівнявся з ним, завдав точного аперкота. Той зойкнув, і впав, мов зламаний манекен.

Другий устиг вихопити кийок, але Віктор, мов зірвавши із себе роки, зайшов з боку, підсік коліно, ударив ліктем у щелепу, а потім — коліном у груди, як навчив колись інструктор ще в семидесяті в Школі № Х при КДБ.
Той заточився, вхопив повітря — і осів.