Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Немає нічого дурнішого аніж ситуація, при якісь ти не маєш відповідей на поставлені самому собі запитання. Роан бродив міськими вуличками, розглядаючи вітрини, вивіски, людей. Йому треба було якось заспокоїтися. Якимось чином знову взяти верх над почуттями, засунути усе те, що вилізло на верх, знову туди – глибоко всередину душі. Але він ніяк не міг це зробити.

З того, що він вже встиг побачити, не приносило ані бажаного заспокоєння ані задоволення ані радості. Роан просто вбивав час. І не інакше. Він ходив без жодного сенсу уже півдня з єдиним наміром – вибитися повністю з сили. Але і так не міг заглушити в собі те ранкове відчуття самотності.

«Я втрачаю себе! Я втратив сенс до: життя, кохання, бажання. Я більше нічого не відчуваю. Я порожній. Як далі жити? Як бути? Я не бачу більше сенсу продовжувати так. Я нікому не потрібен. Я самотній. Я занадто багато хотів. О, якби ж я хотів повернути все назад. Повернути той час, коли я був молодий, повний сил, бажання, планів. Чорт забирай, я не хочу ось так ось снувати по світі наче тінь. Я хочу жити!».

І так повністю поринувши у свої роздуми, Роан присів на лавку. Тут під деревом було тихо і свіжо. На мить здалося – ну ось воно, його щастя. Ну а чого ще людині треба? Та він того навіть не помічав. Він думав про своє.

Сидячи отак і роздумуючи, Роан переглядав свій телефон. Він чекав. Але чого? Адже, всі знали, що він поїхав відпочивати. Тому і ніхто не хотів його турбувати.