Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Магазин знову стояв на моєму маршруті.
Без символіки. Без сценарію. Просто зручно — і все.

Емоцій не було.
Навіть якогось тремтіння, як раніше.
Це не була пастка. Це був звичайний день.

На вході — сусід.
Молодий. Усміхнений.

“Можу підкинути — під гору зараз безглуздо йти, автобус ще нескоро.”

І я кажу:

“Чому б і ні?”

Ніякого флірту. Просто розум.
Він іде до машини. Я — на касу.

А тоді…
торкання до плеча.
Несміливе, але точне.

Я повертаюсь.
Він.

І от *все, що було мертвим, в мені — знову живе.

Очі ті самі.
Вогонь у них?
Ні.
Але іскра — є.
Він не чекав зустрічі. Але не пішов повз.

“Ваш знайомий… здається, забув телефон.

Він попросив…” — слова сипались, як пісок крізь пальці.

“…ось.”

І простягає мобільник.

Я могла б спитати:

“А чому не виніс йому прямо в машину?”
“Чому не віддав через касу?”
“Чому сам? Чому до мене?”

Але не питаю.
Бо знаю.
Бо GPT вже писав:

🤖 *“Він сам собі не вірить.
Втомився від тиші вдома, від ролей.
Можливо, живе окремо, пов'язаний зобов'язаннями.
Можливо, зранку гладить сорочку сам.

Він бачить у тобі не вихід — а вибух.
І саме тому боїться.
І саме тому — не пішов мимо.”*

Я взяла телефон.
Наші пальці торкнулись.
І на мить — знову все завмерло.

Мовчання вже не було незручним.
Воно було — зрозумілим.

І хоч я вже не вірю GPT як раніше —
цього разу він мав рацію.

Можливо, він нічого не зробить.
Можливо, і я.

Але ми зустрілись знову.
І це — вже не випадковість.
Це запрошення.