Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 7

...в якому тривоги пахнуть м’ятою, а зустріч — надією і страхом

Я не знаходила собі місця. Дні тяглися, як густий мед по дерев’яній ложці: повільно, липко й абсолютно без шансу на прискорення. Ранок починався з надії, обід — із роздратування, а вечір — з понурого «може завтра». Я тинялась по хаті, мішала відвари, розбирала трави, мила підлогу і часом серйозно думала — може, підпалити себе для драматизму? Хоча б трохи, край рукава. Як символ тривоги.

Я ловила себе на думці, що розмовляю з казаном. Або з полінами. Або з відображенням у мідному таці. Подекуди — з собою. Подекуди — з уявним Ґлейвом. У моїх думках він з’являвся у різних варіаціях: мовчазний і грізний, дошкульний і розумний, змучений і дивний. В усіх версіях були спільні риси — скули, червоний хвіст коси та очі кольору свіжого моху.

Кожного разу, проходячи повз вікно, я шукала його. А раптом? А якщо просто зараз, на розі, в променях — він? Стоїть, дивиться, кличе. Але ні. Роги зайняті бабцями, курми і вітром. І жоден з них не викликав бажання зірватись і мчати з поясненнями.

Дарина, між тим, була спокійна, як озеро без вітру. Зустріла б я її у своєму 2025-му — вона б точно вела курси «Усвідомленість і ферментовані напої». Але зараз мені кортіло схопити її за плечі і струсонути.

— Ну коли?! — вигукнула я якось зранку, розливаючи трав’яний настій.

— Коли — тоді. Усьому свій час, — філософськи відповіла вона, навіть не глянувши на мене. Я впустила ложку.

— Дарина, я божеволію. Я хочу поговорити з ним, дізнатися хоч щось — чому я тут і як це взагалі сталося! Чи мені залізти в піч і чекати, поки він випадково прийде її топити?

— Не драматизуй. Ще дрова заллєш своїми сльозами. Все буде, Міє.

Я вила всередині. А іноді — й вголос. То під ковдрою. То в саду. То, стоячи біля криниці, фантазувала, як він раптом з’явиться, а я — вся мокра, з відром, і ми, звісно, одразу розуміємо: доля. Він тягнеться до моїх рук, а я — до його скули. Відро при цьому падає, а сплеск підкреслює напругу моменту. Фу, як же це клішовано! Хоча я ж таке люблю. Не дарма ж за спиною стільки прочитаного фентезі. Але, на жаль. Відро лишень стукало об камінь, і поряд проходили лише кури.

Так минуло кілька днів. І ось одного разу Дарина влетіла в хату — ні, не зайшла, а саме влетіла. Сяяла, як новорічна гірлянда, тільки без дротів та електрики.

— Є новини! — заявила вона і тикнула в повітря вказівним пальцем, наче збиралась викликати блискавки.

— Ти виграла в лотерею? Піч народила золоті вуглинки? — спитала я, напівжуючи перепічку.

— Майже. Я зустріла Руріка.

— Це... добре? — обережно уточнила я, все ще не в змозі вловити суть.

— Він — воїн. Колись сильно поранився, а я його травами врятувала. І от — вдячність! Він одружений з Наїною. Наїна — тітка Ґлейва. І через неї можна домовитись про зустріч!

Я впустила перепічку. Ні, вона не важлива. Зараз важливе інше…

— Ти жартуєш?! — вигукнула я, підскакуючи. — Серйозно?! Це працює так?! Одружений з тіткою?!

— Це село. Тут усе через родичів, вино й клятви. Я йому допомогла — він тепер зобов’язаний. Все чесно.

Я носилась по кімнаті, не в змозі стримати радість. І жах. Боже. Це реально. Це станеться.

— Але... — почала я, — а якщо я... не зможу нормально все пояснити? Ну ти ж бачила його? Він же виглядає, як бог війни.

— Дурниці, — відмахнулась Дарина. — Ти теж виглядаєш чудово. Але я допоможу. Підберемо вбрання, укладемо волосся. У мене є настої, після яких шкіра — як у немовляти, якого вилизав лісовий дух.

— Не впевнена, що це звучить привабливо, — фиркнула я, але серце вже калатало сильніше.

— Ти не маєш бути досконалістю. Ти маєш бути собою. Просто в кращому світлі. Я — спец по таких справах, пам’ятаєш?

Ми провели пів дня, приміряючи сукні. Одна була з темної тканини, текла, як вода, і підкреслювала очі. Інша — світла, з вишивкою. В третій я почувалась феєю, але боялась, що виглядаю, як дзвіночок на вітрі. Дарина критикувала все — з любов’ю й єхидством.

— Оце ти точно не вдягнеш. У ньому ти схожа на подушку. А це? Ні. В цьому тебе сприймуть за мандрівну черницю.

— Чудово. Може, так і піду? «Добридень, я — видіння з небес. Моліться!» — знущально сказала я.

— Тоді точно страчують. Їм ще бракує релігійних реформ.

Коли вибір був зроблений, Дарина вимила мені голову відваром із кори та трав. Волосся стало м’якше, блищало, як поліроване дерево. Я потім нишком його весь час торкалась.

— Два дні, — сказала вона, повернувшись після зустрічі з Руріком. — За два дні ти підеш до нього.

Час зупинився. Два дні. Це було обнадійливо.

Решту часу я провела, обдумуючи, що сказати. І, звісно, кожного разу це звучало безглуздо.

— Привіт, я — Мія, з іншого світу. — Надто різко.

— Привіт. Ми знайомі. Ну, майже. Я тебе вигадала. — Боже, ні.

— Ти був у моїй голові, а тепер я — у твоєму селі. — Ідеально. Для психлікарні.

Я знову й знову проганяла діалог. Що сказати першим? Як не виглядати дурепою? Як донести суть, не звучачи повною божевільною? Що він подумає? Що я — відьма? Доля? Чи просто брехуха?

Я згадувала всі книжки, всі фільми, де герої потрапляли в інші світи. Але в жодному з них ніхто не мусив пояснювати, що вигадав локацію і навіщо намалював вождя з косою. Ніхто не стикався з тим, що їхня вигадка раптом стала плоттю.

Як зізнатись у цьому? Відверто? Натяками? Чи взагалі змовчати? А якщо він знає? А якщо — ні?

Два дні — це мало. Але це шанс. Один. І я зобов’язана використати його правильно.

Бо цього разу на кону — не просто сюжет. А, можливо, моя доля.