Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 8

Очікування і реальність

Минуло два дні. Або ж ціле життя. Залежно від того, як рахувати.

Я прокинулася на світанку, коли світло просочувалося крізь віконниці, ліниво розтікаючись по кімнаті, ніби й саме сумнівалось, чи варто починати цей день. Я не сумнівалась. Я нервувала, як перед іспитом, до якого забула підготуватись… тільки гірше.

На кону було не просто "завалю — перескладу", а "завалю — залишусь назавжди у світі, де туалет надворі, а чоловіки виглядають так, що хочеш залишитися, але боїшся". Я встала, вмилася крижаною водою, бурмочучи собі під ніс щось на кшталт: "Ти впораєшся, Міє, ти ж прочитала сто тисяч фентезійних книжок". У цей момент фентезійні героїні в моїй голові тільки закочували очі.

Дарина вже поралася на кухні, щедро розклавши сніданок. Я сіла навпроти, наче осіння хмарина — і за настроєм, і за зовнішнім виглядом. Волосся сплуталося, під очима мішки, на обличчі — суміш тривоги й безсоння. Якби хтось сказав, що я йду знайомитися з одним із найзагадковіших чоловіків цього світу, я б плюнула в кашу й пішла в ліс. Але, на жаль, вибору не було.

— Ти хвилюєшся, — сказала Дарина, подаючи мені трав’яний настій.

— Ага. Трохи. Просто, знаєш… не впевнена, чого очікувати. Ти казала, він Відроджений. Це в прямому сенсі? Чи просто така фігура мови? — Я намагалася зробити голос безтурботним, але він зрадницьки тремтів.

— Він… інший. Особливий. Пророцтво було ще до його народження. Він складний. Суворий. Але справедливий. І розумний, — Дарина знизала плечима. — Але ти сама побачиш.

«Справедливий» — звучить загрозливо, особливо якщо ти — ходяча аномалія з іншого світу. Але я все ще сподівалась. Може, він пояснить мені, що це за ескіз я намалювала?

Чому його ім’я з’явилось в ілюзії? Чому я взагалі тут? Може, в нього є ідея, як знову відкрити той бірюзовий портал? Або хоча б натяк, як повернутися у мій світ, де є вай-фай, роли й жіночі права?

Сніданок закінчився, як усе хороше. Ми одяглися, і Дарина вивела мене до воза. Коні були нервові, як і я, тільки фиркали з гідністю. Я ж виглядала як картоплина в хустці, але, сподіваюсь, із душею ельфійки. Або хоча б як нормальна гостя.
Ми рушили, і дорога простяглася перед нами, наче стрічка між світами.

Я дивилась у вікно, поки Дарина вела повозку. Дерева росли щільно, ніби захищали це місце від чужинців. Люди на вулицях — стримані, з серйозними обличчями, але не похмурі. Вони жили — працювали, сміялися, грались із дітьми.

 Але все було інакше. Без реклами. Без машин. Без цієї вічної метушні. Тут пахло димом, свіжим хлібом, потом і свободою — дивною, важкою, як зброя за спиною.

Я порівнювала все це зі своїм містом. Асфальт, затори, маршрутки з горланням шансону. Люди, вічно втуплені в телефони. Там ти — частина системи. А тут… ти частина землі. Буквально — я вже двічі впала в багнюку й один раз наступила на щось невизначене.

Село закінчувалося, і на горизонті з’явився він — лонгхаус. Великий, похмурий, величний, як замок без пихи. Дах критий черепицею, різьба по дереву, важкі двері. Я проковтнула слину. Ось він — мій портал. І в прямому, і в переносному сенсі.

Дарина зупинила повозку і м’яко поклала мені руку на плече.

— Я почекаю тут.

— Дякую, — хрипко прошепотіла я й зіскочила на землю з відчуттям, що ступаю в легенду.

Воїн при вході окинув мене поглядом, у якому було більше підозри, ніж у прикордонника. Але нічого не сказав, тільки кивнув і провів усередину.

Лонгхаус зустрів мене запахом дерева, копченого м’яса і старої магії. Серйозно, якщо магія має запах — то це він. Усередині було просторо, але похмуро. Важкі балки, трофеї на стінах, шкури. Підлога вкрита килимами, а в повітрі стояла тиша, як перед бурею.

Я йшла за воїном, озираючись навколо. На стінах висіли щити, списи, дивні символи, які, будь я археологом чи героїнею фентезі зі стажем, могла б розшифрувати. Але я просто витріщалася, як школярка в музеї вікінгів.

Він відчинив важкі двері. — Вождь чекає на вас.

Я ступила в зброярню. Просторе приміщення, залите м’яким світлом з вікон. І в центрі — він. Глейв.

Він стояв біля стіни, тримав у руці меч і щось перевіряв на лезі. Почувши кроки, підвів голову. Його погляд — як сталь. Той самий, що пропалює наскрізь, але нічого не каже. Лише зважує.

Я завмерла, розглядаючи його. Він був… іншим. Не просто красивим — загрозливим. Ніби хтось оживив статую з мармуру й влив у неї бойову магію. Високий, міць у кожному русі. Руде волосся зібране в хвіст, пасмо спадає на обличчя. М’язи, недбала броня. І — очі. Зелені, як морські хвилі перед бурею. Мій внутрішній фанатик пищав. Решта — ховалась за іронією.

Він обернувся до мене повністю.

— Ти — Мія?

— Так. Я… привіт. Думаю, у нас із вами незапланована зустріч долі, — видавила я, намагаючись усміхнутися.

Він не усміхнувся.
— Наїна передала мені якісь незрозумілі уривки слів тієї жінки, Дари́ни. Якусь нісенітницю про інший світ, чи щось таке?

— Ну, звучить дико, але так. Я… з світу, де немає порталів, зате є інтернет. І мікрохвильовки. І, так, я бачила тебе раніше. Ілюзія, точніше — малюнок. Я відчула натхнення, якесь притягнення, намалювала ескіз — і бах. Я тут.

Він мовчки підійшов ближче, обходячи мене колом, як вовк оцінює здобич.

— Твої слова дивні. Звучить, як пастка. Ти могла б бути шпигункою.

— Шпигункою? В сережках із пластику і з розмитим макіяжем? Серйозно? — я не стрималась. — Я взагалі не знала, що ти існуєш. Не те що твоє село.

Він зупинився і прижмурився.
— Можливо, ти кажеш правду. Є легенди… Але все ж — дивно. Я не ясновидець. Магія в мені є, але іншого роду. Я не знаю, як потрапити у твій світ. І не впевнений, чому ти тут.

Моя надія тріснула. Я ковтнула.
— Але… ти ж Відроджений. Може, ти щось відчуваєш? Або знаєш когось, хто може…

— Є один, — перебив він. — Наш жрець. Він… бачить сни, бачення, говорить із богами. Я можу відвести тебе до нього.